Читать «Майстри часу» онлайн - страница 15

Юркевич (смiється). Точнiсiнько, як менi тодi. Нашi ролi перемiнилися, майн гер. Тепер я можу вам порадити не поспiшати i не дуже покладатися на час. У нас вiн тепер надто тiсний — революцiя, вiйна…

Карфункель (розсердившись), Зальбадерей! Хiба можна рiвняль? Їх бiн дер майстер дер цайт! Я сам єсть майстер мого часу. Я його трималь у мiй рука i рушиль мої години, як бажаль.

Юркевич. Стережiться, майн гер. У нас є майстер дужчий за вас.

Карфункель. Зальбадерей! Пустий балакня. Немає майстер дужчий, нiж я.

Юркевич. Єсть, майн гер, — це наша революцiя. Вона зупинила всi дзигарi, всi годинники окремих людей i змусила їх жити i вмирати по її великих дзигарях, не питаючи, чи до вподоби це їм, чи нi. Вона припинила назавжди спокiйне, лiниве життя, яким ми досi нудилися. О, нам уже не нудно — стiльки подiй i пригод наслала вона на нас, перед якими i ваш зубний бiль i мої пригоди в той вечiр тiльки дитяча гра… Тепер ми знаємо i без вас, що таке насправдi тiснi часи!

Карфункель. Зальбадерей! Революцiя потрiбний для вас, для гнилий руський iнтелiгент, щоб виганяль iз вас байдужiсть i бездiлля. Вона ще мало вас бiль, — менi вона не страшний i не потрiбний.

Сердито виходить.

Юркевич. Не до вподоби. Стривай, лiбер гер, ти менi насипав тодi перцю в печiнки, не довелося б i тобi…

III

Входить граф Лундишев у супроводi носильника, що тягне за ним цiлу гору чемоданiв. Граф змiнився порiвняно мало.

Лундишев. Раз, два, три, чотири — здається, всi. Цi два тягни в багаж. Та мерщiй повертайся! На бiлети — живо!

Носильник. Не звольте турбуватися. Встигнемо. (Виходить).

Лундишев. Тобi, звичайно, нема чого турбуватися. Сам, мабуть, бiльшовикiв ждеш не дiждешся. Фу! (Бачить Юркевича). Кого я бачу! Це ви, мсьє Юркевич? Яка зустрiч!

Юркевич (сухо). Пробачте, але менi здається, що пiсля всього, що тодi… що тодi було…

Лундишев. Ну, що там згадувати… З того часу ми стiльки пережили, що таке маленьке непорозумiння…

Юркевич. Справдi, що так… Навiть не вiриться, що стiльки подiй пронеслося над нашим життям…

Лундишев. Так, вiйна, революцiя. (Зiтхає). Я вас i не бачив вiдтодi. Мабуть, були на фронтi?

Юркевич. Ну, зрозумiло… А ви кудись виїжджаєте?

Лундишев. Так, зовсiм. У Париж, до брата Iвана.

Юркевич. Як! А ваш маєток? А ваш знаменитий курник? Невже ви це все покинете?

Лундишев. То це ж усе загинуло, пропало. Садибу спалили, куряче мiстечко зруйнували. Цiлий тиждень усе село варило й смажило моїх курей, безцiнних бентамiв i китайських курей, племiнних пiвнiв по п'ятсот карбованцiв штука! Нi, з мене досить. Продав усе, забираю все цiнне — i в Париж!

Юркевич. Заведете знову свiй курник?

Лундишев. Ну, зрозумiло! А ви знаєте, в Парижi знову з'явилась ця курочка — принцеса Буль-Буль. Аякже! Сам читав. Ну, тепер я її, напевно, здобуду!

Юркевич. Бажаю вам успiху!

Лундишев. Спасибi. А скажiть, до речi, де тепер ця принадна дiвчина з золотими кучерями — ваша Буль-Буль, на яку ви промiняли тодi мою курочку? Здається, ви так само її загубили, як i я свою. Невже ви її потiм не зустрiчали?