Читать «Майстри часу» онлайн - страница 13

Лiда. Олексiю Семеновичу, любий, заспокойтеся. Я знаю, чого ви хвилюєтесь. Забудьте, про що ми говорили. Я чула, як ви сердилися, що ви не поїдете в Париж. Це була хвилина… хвилина захоплення. Я не буду сердитися на вас. Прощайте! Я буду вашим другом, як i ранiш.

З гуркотом, — цього разу з правого боку, — влiтає поїзд i проходить повз вiкна. Дзвiнки i метушня.

Лiда. Дивiться! Це ваш поїзд! Iдiть мерщiй! Iдiть!

Юркевич (з криком). Лiдо! Лiдо! I ти, i ти мене женеш вiд себе?

Вiдчиняються дверi, входить Софiя Петрiвна.

Юркевич. Лiдо, моя дорога, моя рiдна! Не покидай мене, моє останнє щастя!

IX

Софiя Петрiвна (виступає вперед, вiдкинувши вуаль). А! Так ось де вона, ваша коханка, ваша принцеса, ваша полюбовниця, яку ви так старанно ховали. I ви не посоромилися сказати менi, що їдете самi, не посоромилися тiкати вiд мене з першою-лiпшою, з пiдфарбованою красунею з веселого дому!

Лiда. Ах! (Бiжить до дверей). Який сором, яка ганьба!

Юркевич (кидається до Софiї Петрiвни з пiднесеною рукою). Пiдла тварюко! Замовчи, або я тебе вб'ю.

Софiя Петрiвна (iз зневагою). Ти мене вб'єш? (Лiда тiкає). Зараз же їдьте додому!

Чути третiй дзвiнок. Гудок. Поїзд рушає.

Юркевич (стискає голову руками). Принцеса Буль-Буль… Двадцять три тисячi… Двадцять три тисячi. Венецiя, Париж… Чарiвний мiраж… Щастя, воля, слава… Тисячi вогнiв попереду… Лiдочка!.. Лiда! Знайти щастя! Втратити щастя!.. Покохати на все життя… Двадцять чотири хвилини! А колеса стукотять, паровоз бiжить… Поїзд, мiй поїзд! Геть! У мене є ще бiлет моєї екскурсiї — я ще поїду.

Вiдштовхує з дороги Софiю Петрiвну i бiжить до дверей, але зараз же вiдступає злякано, бачачи доктора Карфункеля, що стоїть на дверях i тихо смiється, накручуючи ключем годинника.

Карфункель. Зальбадерей! Ваш поїзд уже пiшов, мiй любий друже. Сподiваюся, що вi не скучаль цi двадцять чотири хвилини — подiй, здається, було досить?

Юркевич (кричить). Диявол! (Зомлiв).

Карфункель. Зальбадерей! Пустий балакня. Коли що не розумiль — значить, або доля, або чорт.

Завiса.

ДIЯ ДРУГА

Та сама станцiя. 1919 рiк

І

Входять поручик i начальник станцiї.

Поручик. Скажiть, поїзд на Харкiв скоро?

Начальник станцiї. Як завжди — п'ять сорок.

Поручик. А на Шепетiвку?

Начальник станцiї. Чотири двадцять. Тiльки вiн запiзнюється. На пiвгодини.

Поручик. Вiчно запiзнюється. Ну, добре, ходiм у дежурну. Я мушу прийняти станцiю.

Виходять.

II

Входить Юркевич. Тепер йому 32–33 роки. Схвильований. Виймає з кишенi листа. Читає. Нервово ходить по кiмнатi. Курить.

Юркевич. Невже ж це можливо? Вона — Лiда, моя золота Буль-Буль ель Газар, моя улюблена мрiя, яку я втратив так безглуздо на цiй же станцiї сiм рокiв тому, — вона мене пам'ятає, а може… а може й кохає! Яка химерна рiч — життя!.. I яке щастя знову знайти її тепер, пiсля довгих рокiв розлуки… i яких рокiв!

Входить Карфункель, як i ранiш, елегантно вдягнений, але вже в iншому пальтi, як i ранiше з чемоданом в руцi. Дивиться на годинник. Невдоволено хмикає.