Читать «Погоня за вівцею» онлайн - страница 148

Харукі Муракамі

— А переказати ваших слів ми не змогли, — сказав Чоловік-Вівця.

Я мовчки кивнув головою.

— Тільки для цього і прийшли.

Я глянув на календар, що висів на стіні. До дати, обведеної червоним фломастером, яка позначала кінець строку, відведеного мені на пошук вівці, залишалося всього три дні. А втім, тепер мені було вже однаково.

— Ситуація круто змінилася! — сказав я. — Я дуже сердитий. Як ніколи в житті.

Чоловік-Вівця мовчав, завмерши із склянкою бренді в руці.

Я схопив гітару за гриф і з усієї сили вдарив нею об цегляний край каміна. Гітара різко задеренчала — й розлетілася на шматки. Чоловік-Вівця аж підскочив. Його вуха затрусилися.

— Врешті-решт, я також маю право сердитися, — сказав я. Наче переконував сам себе: нехай ніхто не сумнівається, що я таки маю право на злість.

— Нам дуже прикро, що не вдалося допомогти вам. Та хочеться, щоб ви нас зрозуміли. Ви нам дуже подобаєтеся.

Якийсь час ми вдвох дивилися на сніг за вікном. Пухнастий, схожий на клоччя хмар, що ніби падало з неба на землю.

Я подався на кухню, щоб принести нову банку пива. Проходячи мимо сходів, зиркнув у дзеркало. Інший «я» також ішов по нову банку пива. Ми подивилися один одному в очі й зітхнули. Ми жили в різних світах, але думали про одне й те саме. Зовсім як Ґраучо Маркс і Харпо Маркс із «Качиного супу».

За мною в дзеркалі відбивалася вітальня. А, може, насправді це була його вітальня. І за мною, і за ним була однакова вітальня. З однаковими диванами, килимами, настінними годинниками, картинами, стелажами — загалом усім. Не дуже вишукана, але досить затишна. Однак чимось вони таки відрізнялися. А може, лише так здавалося, ніби чимось відрізнялися.

Я добув з холодильника блакитну банку «Левенбрау» і по дорозі до вітальні, з пивом у руці, ще раз глянув на вітальню в дзеркалі, а потім — на справжню. Як і раніше, Чоловік-Вівця сидів у кріслі і в задумі поглядав на сніг за вікном.

Тоді я спробував знайти його у дзеркалі. Однак його там не було. У порожній вітальні я побачив тільки меблі. У дзеркальному світі я залишився сам-один. З подиву в мене аж мороз пішов поза шкірою.

— Ви зблідли, — сказав Чоловік-Вівця.

Я вмостився на дивані, мовчки відкрив банку пива і випив ковток.

— Напевне, застудилися. Бо для непризвичаєної людини зима в цих краях надто холодна. Та й повітря дуже сире… Було б краще, якби сьогодні ви лягли якомога раніше.

— Е, ні, — заперечив я. — Сьогодні я не спатиму. До останку чекатиму, поки прийде мій друг.

— Ви знаєте, що прийде?

— Знаю, — відповів я. — Прийде сьогодні о десятій вечора.

Чоловік-Вівця, не промовляючи ні слова, дивився на мене. Його очі в прорізах маски нічого не виражали.

— Сьогодні ввечері я спакуюся, а завтра мене вже тут не буде. Так і перекажи йому, якщо зустрінеш. Зрештою, і без цього можна обійтися.

Ніби даючи знати, що все зрозумів, Чоловік-Вівця кивнув головою.

— Якщо ви поїдете, нам буде сумно… Та що вдієш? А бутерброди із сиром можна забрати?

— Звичайно, можна.

Чоловік-Вівця загорнув бутерброди в паперову серветку, запхав у кишеню і натягнув рукавиці.