Читать «Погоня за вівцею» онлайн - страница 149

— Сподіваюсь, ми ще зустрінемося, — перед відходом сказав Чоловік-Вівця.

— Обов’язково зустрінемося, — відповів я.

Чоловік-Вівця пішов через пасовище на схід. І невдовзі заховався за сніговою пеленою. Залишилася сама тиша.

Я налив у склянку Чоловіка-Вівці бренді сантиметрів на два і випив одним ковтком. Запекло в горлі. Потім у шлунку стало жарко. А через секунд тридцять тіло перестало тремтіти. Тільки биття настінного годинника ще довго і над міру гучно гриміло в моїй голові.

Я подумав, що пора спати.

Приніс ковдру з другого поверху і приліг на дивані. Почував страшну втому — немов дитина після трьох днів блукання в лісі. Склепив очі — і вмить заснув.

Мені приснився жахливий сон. Настільки жахливий, що краще було б його не згадувати.

10. А час збігає

Темрява закралася через вуха мені в голову і розпливлася по всьому тілу, як олія. Велетенським молотом хтось намагався розбити обмерзлу земну кулю. Ударів було точно вісім. Однак земна куля не розлетілася на шматки. Тільки надтріснула.

Восьма година, восьма година вечора!

Я мотнув головою — і прокинувся. Тіло затерпло, голова розколювалася від болю. Складалося враження, ніби хтось засунув мене в кухонний міксер і разом із потовченим льодом добряче прокрутив. Немає нічого гіршого, ніж прокидатися в пітьмі. Здається, що доведеться все розпочинати наново. Я розплющую очі — і спочатку відчуваю, начебто живу життям іншої людини. А поки воно ототожниться з моїм, минає досить багато часу. Взагалі дивна річ — дивитися на своє життя, як на чуже. Неймовірно важко уявити собі власне життя окремо від себе.

Я сполоснув обличчя під краном на кухні й випив підряд дві склянки води. Хоча вона була крижана, обличчя не перестало пашіти. Я знову сів на диван і серед темряви й тиші почав збирати докупи окремі шматки свого життя. Вийшло щось не вельми доладне, та принаймні я розумів, що це моє життя. Тож я поволі повертався сам до себе. Дуже важко як слід пояснити іншій людині це дивовижне відчуття: я — це я. Зрештою, хіба воно може когось цікавити?

Мені здалося, ніби за мною стежать, але я не звертав на це уваги. Таке буває, коли сидиш сам-один у просторій кімнаті.

Я почав думати про клітини тіла. Як казала дружина, все на цьому світі врешті-решт відходить у минуле і зникає. Зникаю і я. Я помацав долонею обличчя. У цілковитій темряві воно не здавалося мені моїм. Скоріше це було чиєсь обличчя, що набрало форми мого. Ненадійною стала навіть пам’ять. Імена людей і назви речей — все розчинилось і потонуло в пітьмі.

Темряву струсонуло биття годинника: була половина дев’ятої. Снігопад припинився, але густі хмари все ще вкривали небо. Навколо панував непроглядний морок. Я довго сидів, угрузнувши в диван, і нервово гриз ніготь великого пальця. Навіть власну долоню я ледве бачив. Гасову грубку я погасив, і в кімнаті похолоднішало. Закутавшись у вовняну ковдру, я втупив очі в темну порожнечу. Здавалося, ніби, скорчившись, сиджу на дні глибокого колодязя.

Час спливав, як вода. Частинки темряви вимальовували на моїй сітківці дивовижні візерунки, які невдовзі безгучно розсипались, поступаючись місцем іншим. У застиглому, мов ртуть, просторі ворушилася тільки пітьма.