Читать «Погоня за вівцею» онлайн - страница 147

Зосередивши всю свою увагу на понятті «свобода волі», великим і вказівним пальцями лівої руки я ущипнув себе за вухо. Той, що був у дзеркалі, зробив абсолютно те саме. Здавалось, ніби він так само, як і я, зосередився на понятті «свобода волі».

Врешті-решт мені все обридло, і я відступив від дзеркала. Той, що був у дзеркалі, зробив те саме.

На дванадцятий день сніг випав утретє. Коли я прокинувся, він уже йшов — навдивовижу тихий. Настільки, що навіював сон, від якого очі самі заплющувалися. Сніжинки, не тверді, але й не липкі, повільно кружляючи, спускалися з неба і танули, не встигнувши злежатися.

Я притягнув з комори гітару, насилу настроїв її і спробував заграти давню мелодію. Поки, слухаючи пісеньку Бені Ґудмена «Aіrmaіl Specіal», пригадував забуті акорди, настав час обідати. Я наробив з уже зачерствілого власного хліба бутербродів з невеличкими шматками шинки і з’їв, запиваючи банкою пива.

Коли я повправлявся на гітарі ще півгодини, прийшов Чоловік-Вівця. Сніг і далі падав — так само тихо, як і раніше.

— Якщо ми невчасно, то прийдемо іншим разом! — відразу з порога промовив він.

— Та ні-ні, я дуже радий! Нудьга просто замучила! — відповів я, поклавши гітару на підлогу.

Як і минулого разу, Чоловік-Вівця роззувся, обтрушуючи грязюку, вдарив за дверима черевиком об черевик і зайшов досередини. На тлі снігу його овеча шкура здавалася особливо доречною. Він потрюхикав до крісла навпроти мене і сів, кілька разів пововтузившись і зіпершись руками на підлокітники.

— І цей сніг ще не лежатиме? — спитав я.

— Ще ні, — відповів Чоловік-Вівця. — Сніг буває двоякий: такий, що лежить, і такий, що тане. Цього разу — саме той, що тане.

— Он що!

— А котрий не тане — той випаде наступного тижня.

— Пива вип’єш?

— Спасибі. Але якщо можна, краще бренді.

Я пішов на кухню, приготував для нього бренді, а для себе пиво й приніс до вітальні разом із бутербродами із сиром.

— На гітарі грали, правда? — захоплено сказав Чоловік-Вівця. — І ми любимо музику. Тільки от грати зовсім не вміємо.

— Та я також не вмію. Мабуть, років десять минуло відтоді, як гітару в руки брав.

— Ну, все-таки, може, щось заграєте?

Щоб не псувати гостеві настрою, я зіграв шматок мелодії «Aіrmaіl Specіal», потім спробував бринькати щось експромтом, але збився з ритму і відклав гітару набік.

— Чудово! — цілком серйозно похвалив Чоловік-Вівця. — Напевне, приємно грати на музичних інструментах, чи не так?

— Якщо вмієш. А щоб навчитися грати, треба мати добрий слух. Та навіть у такому разі, коли вчишся, можна заморити себе власного грою.

— Невже? — здивувався гість.

Він налив собі у склянку бренді, підняв її до рота й почав сьорбати маленькими ковтками. Я відкрив банку пива і пив прямо з неї.