Читать «Погоня за вівцею» онлайн - страница 145

Сум’яття в голові вляглося, а натомість мене почала розбирати злість. Усе здавалося гротеском та обманом. Пацюк щось знав. Як і секретар у чорному костюмі. І тільки я, опинившись посередині між ними, ні про що не здогадувався. Всі мої припущення били мимо цілі, всі дії виявлялися помилковими. Мабуть, загалом моє життя позначене печаттю невдачі. Тож, звісно, мені нікому дорікати. Та все ж хто дав їм право так зі мною поводитися? Вони мене так використали, вичавили з мене всі соки, збили з ніг, що далі й нікуди!

Мені захотілося все кинути і негайно спустися з гір. Та зробити цього я не мав права. Я вже занадто далеко зайшов, щоб раптом усе кинути. Найпростіше було б — заголосити й розплакатися. Та навіщо? Адже попереду, здавалось, мене чекає ще щось гірше, коли доведеться плакати по-справжньому.

Я приніс з кухні пляшку віскі, наповнив склянку на сантиметрів п’ять і випив. Думати про щось інше я не міг.

9. Що відображається у дзеркалі, а що — ні

Вранці десятого дня я вирішив усе забути. Все, що я міг втратити, втрачено.

Того ранку під час бігу вже вдруге почав іти сніг. Липкий мокрий сніг з дощем змінився крупою, яка невдовзі заслала все навколо. Спочатку зовсім легенький, він тепер неприємно обволікав усе тіло. Перервавши на півдорозі свій звичний маршрут, я вернувся в будинок і почав гріти воду у ванні. Поки вода нагрівалася, я довго сидів перед гасовою грубкою, але ніяк не міг позбутися холоду, який своєю сирістю пронизав мене до самого серця. Навіть знявши рукавиці, я не міг зігнути пальців. Вуха щипало так, ніби от-от хтось їх відірве. Шкіра на всьому тілі задерев’яніла, мов грубий папір.

Просидівши у ванні хвилин тридцять і випивши чаю з бренді, я нарешті прийшов у норму, але ще впродовж двох годин іноді здригався від ознобу. Давалася взнаки зима в горах.

Сніг падав до самого вечора, вкриваючи білою габою пасовище від краю і до краю. А коли сутінки згусли, снігопад припинився і знову запанувала густа, як туман, тиша. Тиша, від якої нема як захиститися. Я увімкнув програвач на авто-повтор і прослухав «Біле Різдво» Бінґа Кросбі двадцять шість разів підряд.

Однак цей сніг, звісно, не пролежав довго. Як і передбачав Чоловік-Вівця, для того, щоб земля промерзла, був потрібен ще деякий час. Наступного ранку все небо раптом проясніло, і під сонячним промінням сніг нарешті почав поволі танути. Де-не-де на пасовищі замета протанули, а його рештки засліплювали очі відбитим світлом. Сніг на покрівлі будинку скочувався у клубки і, вряди-годи сповзаючи вниз, з гуркотом розбивався об землю. За вікном спадали з даху краплі талої води. Все навколо яскраво виблискувало. Кожна краплинка води, що звисала на кінці дубового листочка, світилася.

Засунувши руки в кишені штанів, я стояв перед вікном вітальні й довго дивився на цей краєвид. Усе розгорталося окремо від мене. Пливло окремо і від мене, і від будь-кого іншого. Сніг ішов, сніг танув.

Прислухаючись до того, як сніг скапує водою й гупає об землю, я почав прибирати в будинку. Через снігопад усе тіло задерев’яніло і вимагало руху. У чужу оселю я забрів як непрошений гість, а тому принаймні мав би підтримувати в ній чистоту. Крім того, приготувати обід або прибрати кімнату взагалі ніколи не було для мене проблемою.