Читать «Друзі за листуванням» онлайн - страница 25

- Я не хотіла! - потім довго вибачалася Лолі, дізнавшись, що вона одним м’ячем встигла зруйнувати невеликі споруди із камінців, що їх довго і старанно будували навпроти.

- Ні, це не моя гра! - дійшла висновку Ксеня.

- І не моя! Махнемо до коней?

Конюшні знаходилися недалеко. Ото краса! Кілька спеціально розбитих майданчиків для проїзду й такі ж акуратні доріжки.

Коні ж видалися досить різними. Були серед них і білі, і сірі, і темні рисаки, а то й зовсім дивні - коричневі й дужі; не тонконогі та граційні, а міцні та надійні, з довгими ослячими вухами.

- Це мули! Вони витриваліші за коней, але й повільніші. їх вивели спеціально для перевезення вантажів. І вони походять від віслюків. А ти що, ніколи на таких не їздила? - торохтіла здивовано Лолі.

-Ні!

- А чому? Ми ось минулого року спускалися в низовину гір Аппалачі саме на таких...

- Я ж ніколи не була там, Лолі!

- Та я знаю! А що, в Україні немає таких гір?

- У нас є Карпати! Теж великі гори.

- А мулів немає? - ще дивувалася Лолі.

Ксеня заперечно похитала головою.

- Ну, принаймні, я ніколи не зустрічала!

- То знайомтеся, - підійшла до них жінка, - це Джміль! Хто перший?

Лолі повертілася, подумала й пропустила Ксеню.

Інструктор Енна допомогла одягнути шолом, наколінники та спеціальні черевики... І, взявши мула за мотузку, повела його по колу.

- А можна, я сама? - не втрималася Ксеня.

- Якщо в тебе є сертифікат із кінної школи, тоді можна. Ти маєш?

- Ні, не маю... Але я обов’язково отримаю! Знайду спеціальну школу верхової їзди в Україні!

- І правильно! Коні - це чудово!

Лолі тим часом фотографувала Ксеню з усіх можливих дистанцій.

А опісля дівчатка годували цукром руде поні, котре аж кахикало від неймовірного задоволення.

- Куди тепер?

- Давай до Природної Каюти! - підхопилась Лолі. - Там таке, що ти зроду не бачила! - вона вже бігла по смоляній доріжці. - Будемо шукати зуби тигрової акули!

-Що?

Лолі підбігла до великої піщаної купи, де вже сумлінно порпалися кілька дівчат. Подала Ксені спеціальні граблі, а сама заходилася чимдуж копати.

- Ага, є! - дівчинка витягнула справжнісінький акулячий зуб. - Страшний такий! На! Це тобі!

- Звідкіля він?

- Кажуть, що з дна Атлантичного океану.

Ксеня теж надибала сіре ікло. Далі ще кілька.

- Класні сувеніри будуть!

- Та то ще не все! - махнула Лолі. - Ходімо сюди!

Вони увійшли до каюти. Усі стіни в кімнаті були прикрашені гербаріями, світлинами небачених тварин: скунси, мурахоїди... А неподалік стояв великий акваріум, що здалеку видався Ксені пустим.

- Тут живе удав Б’ютік! - підійшла до акваріума інструктор Кері. - Хочете познайомитися?

Ксеня аж відсахнулася.

- Не бійся! Він добрий! - і дістала удава, котрий тихо засичав.

- Ні, я не хочу! Не варто, - почала Ксеня, -а що, коли він втече?

- А таке вже було! - засміялася Кері. - Але він далеко не тікає: так, на сонечку погрітися... Ну, торкнися, не бійся!

Лолі знову несамовито клацала фотокамерою. Але Ксеня стояла спантеличено й кроку до удава не зробила. Коли плазуна таки сховали до акваріума, вожаті нанизали зуби акули на плетені шнурки й подали дівчатам.