Читать «Друзі за листуванням» онлайн - страница 23

- А... Зрозуміло. Але я трохи малюю! Так що ти майже вгадала! Та більш за все я люблю грати в бейсбол, от, - він знову вказав на милиці, - і догрався!

- І надовго це?

- Не знаю, кажуть, кілька днів, але на ногу бажано не ставати. До речі, мене Ерік звати!

- А я - Ксеня!

- Приємно познайомитись! Шкода, Ксеню, що ми з тобою сьогодні не потанцюємо!

- А я й не хочу... Мені не подобається танцювати. Он, Лолі, то інша справа - у неї медалі...

- Ти її знаєш?! - здивувався Ерік. - Вона танцює в підтримку нашої команди!

- Не може бути!

- Ще й як може...

Якусь хвилину Ерік і Ксеня заворожено дивилися на Лолі, котра скакала вище за всіх, переверталася в сальто й сідала на шпагат.

- Ото дає! Акробатка! - засміявся Ерік. -Вона може! Слухай, Ксеню! Раз ти не танцюєш, то, може, до пірсу пройдемось?

- Давай!

Вони повільно йшли до пірсу, й Ерік натхненно розповідав про гру в бейсбол, про їхню чудову команду, про те, як він уже втретє виграє регіональні ігри й має золотий кубок. Ніби нічого дивного, але Ксеня слухала й дивувалася сама собі - ось вона, невпевнена та сором’язлива дівчинка з далекої країни, так швидко й легко познайомилася з цим хлопчиком на милицях (смішно вони, напевне, виглядають зі сторони?! Оленка бачила б - точно потім шпильками допікала б), і тепер він щось швидко лопоче своєю англійською, а вона його чудово розуміє. Не все, щоправда, до кінця зрозуміло про бейсбол, але тут уже, напевне, справа не в мові.

- Ось, ми й до самісінької середини річки дійшли! Удень тут на вітрильних човнах катаються. Ти вже пробувала?

-Ні!

- Сходи обов’язково!

Вони сіли на дерев’яні дошки й опустили ноги у воду.

- Що ти робиш - тобі ж не можна?

- То ж не гіпс, - засміявся хлопчик, - а просто пов’язка!

- А-а-а... - зашарілася Ксеня.

Ерік розповів, що живе в місті Нью-Берн, за годину їзди від табору; родом він із Польщі: його дідусь та бабуся емігрували багато років тому.

- Ну, а ти? Розкажи мені про себе...

І Ксеня розказала, як потрапила до Америки, згадала про своє містечко, про шкода, про батьків, за якими вже даже сумує, про друзів, які б теж страшенно хотіли бути тут з нею, у таборі. Поки говорила, помітила, що вода неподалік гучно хлюпнула.

- Змії? - злякалася Ксеня, коли вже біля ноги шубовснуло.

- Смішна ж ти, - Ерік вказав на щось рукою, - дивися туди, то летючі риби!

- Летючі риби? У них є крила?

- Ні, але вони аж вистрибують із води, ну майже як Лолі на дискотеці... - і вони зайшлися гучним сміхом. А коли замовкли, Ксеня перевела погляд на небо. Уже темніло, і зорі то тут, то там з’являлися поміж вечірніх хмар.

- Зірки тут, мов на американському прапорі, - в рядок! - сказала дівчинка.

- Порахуємо, а що, коли їх п’ятдесят? - пожартував Ерік.

Але Ксеня таки заходилася рахувати...

Гудок цього разу сповіщав про закінчення танців. Ксеня з Еріком помалу пішли до автобусів, де галасливі діти прощалися один з одним: табір “Далекоморський” проводжав табір “Чайка”, сподіваючись на швидку зустріч.