Читать «Друзі за листуванням» онлайн - страница 17

- Годі! - не витримала Дарина. - Швидко назад до готелю! Зараз там здіймуть бучу, і ми всі отримаємо по повній. А ви, - вона повернулася до винуватців, - ні погляду, ні слова, ні кроку без мого дозволу!

- Оце тобі й Нью-Йорк! - ні сіло ні впало втулила Ліза.

На щастя, обійшлося - ніхто не помітив відсутності української групи. Притихлі, вони чемно досиділи до закінчення вечора та нарешті отримали свої призначення до таборів: Іван та Ліза в супроводі Лукаша їхали до Флориди; Тоня з Толею та ще кількома дітьми прямували разом із Майком у Техас; а Ксеня з Дариною, як і планувалось, до Північної Кароліни. Розійшлися по кімнатах. Цей довжелезний та переповнений подіями день таки скінчився.

- І жодних пригод без відома наставників! - укотре наголосила помітно втомлена Дарина. - Усім, крім Ксені, щасливої подальшої подорожі! Бажаю чудово провести час і набрати побільше вражень! Зустрінемося за три тижні. А зараз - добраніч!

Ксеня ніяк не могла заснути. Чи то через зміни часових поясів, чи то від надміру емоцій, але дівчинка все вертілася в ліжку, думала и ніяк не могла повірити, що ось вона, Ксеня Іваненко, з маленького українського містечка, зараз за тисячі кілометрів від рідної й звичної домівки, серед людей, які не розмовляють її мовою... А що чекає на неї завтра?

РОЗДІЛ 9. Другий день у країні

Уранці Дарина чекала Ксеню у вестибюлі готелю.

Вона швидко підвелась, як тільки дівчинка вийшла з ліфта, допомогла їй з валізою, перевірила наявність квитків і здала ключ.

Ксеня стояла збентежено, бо Дарина, роблячи все по черзі, не вимовила жодного слова.

- Усе гаразд? - не втрималася дівчинка.

- Ой, та ніби все, - Дарина глянула на годинник, - окрім того, що машина Лукаша поламалася. А він мав відвезти нас до вокзалу. Тепер доведеться своїм ходом, на метро, а часу обмаль. Ось так.

- А що, коли запізнимося?

- Не знаю. Краще поквапитися.

Вони знову, як і ввечері, бігли довжелезною авеню й далі, повз парк. Згодом спустилися до переходу. Дівчинка розгубилася: станція була зовсім не такою гарною та величною, як у Києві; кілька ліній метро перетинались і розходились у різних напрямках; потоки людей змішувалися та знову розділялися - кожен до свого потяга. Дарина міцно схопила свою валізу та стисла Ксенину руку. Наплічник відтягував плечі, а валіза торохкотіла позаду.

- Тримайся за мене й не бійся! Нам потрібна зелена лінія. А ось і потяг! Давай! - і Дарина потягла дівчинку за собою, бо люд таки тіснив з усіх боків.

- Жах! - тихо видихнула Ксеня.

У вагоні кожен займався своєї справою: одні читали газети, інші куняли. Якийсь смаглявий чоловік бубнів пісню незнайомою мовою.

- Нам ще дві зупинки, - почала готуватися до виходу Дарина, - і ми будемо відразу ж біля вокзалу! Але автобус рушить за п’ятнадцять хвилин. Хоч би встигнути!

Так само поспіхом, як і все цього дня, дівчата влетіли до вокзалу. Навколо чекали, прибували та від’їжджали автобуси, усі як один розмальовані сірими гончаками.

- На місці! Залишилося тільки наш рейс знайти.