Читать «Смак свіжої малини» онлайн - страница 58

— Сенсація! Йолько, ти повинна тішитися. Більше пацієнтів для тебе.

— Я не є психотерапевтом. Хочу зайнятися УЛР.

— А це що за хвороба?

— Ніяка це не хвороба, це абревіатура. Управління людськими ресурсами.

— Боже, що за назва, — скривилась Евка. — Як управління гарматним м'ясом. Не людина, а якийсь там ресурс. Хто це вигадав? Роботи?

— Гарна назва, — заперечила я. — Пасує до посади. Роботи управляють іншими роботами.

— Принаймні вони добре заробляють, — озвалась Йолька.

— Я геть забула, — Евка ляснула себе по лобі. — Адже тепер це найголовніше. Щоправда, такий собі Томек з газети стверджує, що ганяє наввипередки виключно заради задоволення, а Ася понад усе дбає про розвиток, але, якщо по правді, всім ідеться про «капусту».

— Звісно, — погодилась Йолька. — Задоволення дістає митець, а не звичайний службовець. Скажімо, такий от спеціаліст з УЛР. Він часом вирішує, кого звільнити, кого скоротити, кому урізати зарплату. Гадаєте, це приємно?

— А що, ні? — злостиво всміхнулась я. Вдруге цього вечора.

— Ні, — Йолька не піддалася на провокацію, — але завдяки заробіткам можна витримати. Настільки великим, що, на жаль, є купа бажаючих.

— Хіба Віктор тобі не допоможе?

— Він намагається, але ви ж знаєте. Така конкуренція. Стаж від другого курсу, мовні курси за кордоном.

— Йолько, таких людей можна полічити на пальцях.

— Ну, не знаю, — покрутила Йолька головою.

— Оглянься довкола. Більшість — це наші знайомі. Хіба хтось із них нагадує хорта?

— Хорти не сидять у кнайпі, вони сидять в офісі.

— Тільки не кажи, що ти їм заздриш, — пирхнула Евка.

— Не заздрю, а просто боюся, — шепнула Йолька. — Боюся, що коли зараз за щось не зачеплюся, то за кілька років мені не вистачатиме на пиво. Я вийду з обігу. Стану невдахою, яка розпачливо перегортає газети в читальні.

— Щоб ти — і не зачепилася? То що вже казати про нас: про мене, Малину, Лешека?

Йолька нічого не відповіла. Дипломатка. Вдає, ніби щось там пише. Мабуть, замовлю ще одне пиво.

20.06. Я бачила сон. Снилося, що я в пустелі. Пекуче сонце світить просто в очі, а язик узявся струп'ям. «Води», — стогну я і дряпаю нігтями пісок. І саме тоді віддалік помічаю щось подібне до струмка. Він лисніє, мигтить, вабить прохолодою. І я знесилено бреду, видряпуюся, поволі човгаю через бархани. Добулася. Занурюю долоні, складені ковшиком, зачерпую. Зараз урешті нап'юся. І раптом тут-таки позад себе чую грізне гарчання. Пес. Величезний чорний пес праворуч. Сидить до мене боком і гарчить. Зараз він на мене кинеться. Я вилила воду, щоб трохи його улестити. Та де там! Він і далі гарчить, чимраз голосніш і голосніш. Чому це сонце так пече? І той пес! Я не витримаю, якщо він не припинить!

Зненацька щось наче перетягло мене на інший бік. Де я? І що це так дзеленчить? Телефон! Я напівпритомно роздивляюся кімнатою. Боже, майже дванадцята. Я забула вимкнути лампу, вона цілу ніч світила мені в очі. Але мене й палить, це після вчорашнього пива. Я вижлуктила, мабуть, чотири гальби. Телефон урешті перестав дзеленчати. Полегшення. Треба ворушитися, щось згамати, бо інакше похмілля не відпустить. Я потягнулася по халат, недбало кинутий на крісло. Цікаво. На тлі вікна він виглядає як пес. Довгий писок, вуха, пасок валяється ззаду, як хвіст. Але як я могла бачити це крізь заплющені повіки? Скільки тривав той сон? П'ятнадцять хвилин, дві години, а може, кілька секунд? Цей мені вже мозок — він уміє накрутити. Повернулася з горнятком кефіру й сіла на край ліжка. «Я тебе колись сфотографую, — сказала якось Евка. — Ти з горням кефіру в руці, волосся стирчить навсібіч, безглуздий погляд і та тиша в повітрі. Назву цей знімок „Назавтра“ й повішу тобі над ліжком, може, тоді ти рідше заглядатимеш до гальби». Знімка все ще немає, зате справдешнє «Назавтра» сидить із кефіром і безглуздо розглядається кімнатою. Тиша, це добре. І раптом задзеленчав телефон.