Читать «Смак свіжої малини» онлайн - страница 100
Ізабелла Сова
— Я ціле літо намагалася тебе видзвонити, — пояснювала секретарка пані Чеся.
— Я змінила адресу.
— Тепер я вже знаю це від твоєї мами. Дорога дитинко, що я тут пережила! Термін призначено, а тебе немає. Раптом учора — диво. Уяви собі, дивлюся «Касандру» і чую голос Сергія: «Треба зателефонувати до її батьків». Мовби до мене сказано. Я зразу побігла по телефонний довідник.
— А не можна ще трохи відсунути термін? Це ж випадає на тринадцяте!
— Люба Малинко, керівник теж людина, він мусить відпочити. Поза тим, він уже купив путівку на чотирнадцяте.
— І не боїться катастрофи?
— Ти нічого не знаєш?
— А що я маю знати?
— Що доктор Клюска розбився на Тенеріфе!
— Коли?
— Минулого тижня.
— Як це розбився? На смерть?
— На скалки, люба. Скочив з тієї панджі чи джампи.
— Банджі.
— О, власне. Линва обірвалась, і бідаха полетів сторч головою. Цілий центнер ваги, просто на матрац.
— Як таке може бути? Таж такий матрац мусив витримати!
— Але не витримав, і що їм Клюска тепер зробить? Найбільше — це може пострашити з того світу! Такий здібний чоловік, — пані Чеся заходилася побиватися над Клюскою. — Щоправда, прикрий до студентів. А в липні то й поготів перейшов усі межі. Завалив трьох студенток. Кільком іншим зарізав роботи. А нашій Касі, відмінниці, викинув такий фортель. Вона захищалася дев'ятого липня.
— Як я, — видушила я.
— Власне, замість тебе, дитинко. І та Кася приходить на захист уся причепурена, як картинка. Притарганила букети під самісіньку стелю. Заходить до аудиторії. Там уже чекає комісія, робота на столі. Триста сторінок самого лише фактажу.
— Я знаю, які роботи писала Каська.
— Професор показував їх на конгресах.
— І що з тією Каською? — нагадала я пані Чесі.
— Усміхнена, підійшла до столу. А Клюска каже, що її роботою можна полірувати вікна, бо для вбиральні це надто цупкий папір.
— Так і сказав? — не повірила я. Клюска, може, й був чудовиськом, але не хамом.
— Так він почав. А потім ще гірше втнув. Сказав, що це нісенітниці, суцільна вода, фальшування даних і взагалі. Навіть до кольору палітурки присікався, мовляв, гіршої не бачив. П'ятнадцять хвилин не стуляв писка. І, певно, рипів би й далі, якби не Кася.
— Вона щось йому відповіла? — здивувалась я.
— Ні, беркицьнула, як труп. Її винесли до нас, до секретаріату. Поклали на стіл, біля букетів. Кажу тобі, дитинко, вона виглядала, як у труні. Бліде лице, ті лілії, чорний піджак. Страх було її торкатися.
— А Клюска? Йому, певно, стало соромно? — запитала я.
— Слухай далі. Після цілої тієї вистави професор підійшов до Клюски й каже: «Що ж ви наробили, колего? І треба було так кричати?» А Клюска на це: «Я сьогодні завалив би будь-кого. Так я собі вирішив. А що потрапила попід руку вона? Невелика біда, якесь дівчисько».
— Ну а професор?
— Сказав, що притягне його до відповідальності, але що візьмеш із професора? Тіло тут, а душа на Балеарах чи інших там Гаваях. Відклав усе до осені, і Клюсці поталанило.
Клюсці, може, й не надто. А от мені напевно. Більше не ворожитиму в бабусі. Адже все збувається!
