Читать «Смак свіжої малини» онлайн - страница 98

— Цокає, але ніби повільніше, ніж торік.

— Він активізується, коли ти розміняєш тридцятку.

— Дякую за обнадійливі слова. А що в тебе?

— Я знову завалив вступні і їду до Німеччини, до батька, — повідомив він мені.

— Назавжди? — злякалась я.

— Ні. Тільки зароблю на «полонез».

— А якщо серйозно?

— Якщо серйозно, то повернуся наступного року на вступні. Мушу десь пересидіти, інакше мене загребуть до армії.

— Батько тебе запросив?

— Батько ще нічого не знає. Я взагалі маю легкі сумніви через той його діабет.

— То навіщо хочеш звалитись йому на голову?

— Я не хочу, але який вибір? Або божевільний батько, або «ну і ати-бати, ми тепер солдати».

— То коли ти їдеш, Іреку? — я глитнула слину. Людина навіть не уявляє, які сильні узи пов'язують її з близькими. Тільки коли ті близькі їдуть, мотузка натягується й не хоче відпускати.

— Завтра. Вже маю квиток.

— Даси собі лад? Гроші маєш? — «Навіщо я питаю, адже не можу нічого йому позичити».

— Не переймайся так, Малино. Все класно. Я ж не їду в порожнечу. Батькова дружина — це реальна тітка. Ти знаєш, що вона надіслала листа? Мала трохи жаль до мами за ту передачу, але це саме вона мене запросила. Абсолютно чужа чувиха. Мовляв, аби я не мав претензій до батька та його діабету.

Він змовкнув, ніби чекав, що я скажу. А я шукала відповідних піднесених слів.

— То ти вже їдеш? — обізвалася зрештою.

— Я навіть тішуся, бо позавчора сусіда почав ремонт. З ранку до ночі деркоче дрилем.

— А як реагує мама?

— На сусіду чи на мій від'їзд?

— На твій від'їзд.

— Удає, що їй по цимбалах, трохи злоститься. Відігрується на сусідові. О, прийшла. Дати тобі її?

— Дай. То що ж, Іреку, будемо прощатися. Великий цьом і тримаю за тебе кулаки. Не забувай польської.

— Не забуду. Обіцяєш мені щось?

— Ну?

— Що будеш перейматися максимум дві години на день. Слово?

— Спробую.

— Ну що ж, Малинко, сестричко, випускнице. До щасливого.

Я не встигла відповісти, бо слухавку перехопила мама. Я тільки почула, як вона виправляє Ірека: «Треба казати „до побачення“». А потім гукнула мені просто в барабанну перетинку:

— Нарешті ти поцікавилася домом і родиною! Хіба не знаєш, що я тут переживаю!

— Уявляю собі, — мені теж важко через Ірека.

— Цього не можна собі уявити! Це треба пережити! Той Волошка з четвертої не має серця. Він свердлить уже третій день!

— Я чула, — не встигла додати, що від Ірека.

— Якщо ти чуєш через телефон, то що вже казати нам?

— Кошмар, — визнала я.

— Слово «кошмар» — це евфемізм! Вони свердлять кожні десять хвилин, і так щодня від восьмої ранку до сьомої вечора. Ти хоч уявляєш, скільки можна за цей час прокрутити дір?

— Багато?

— Приблизно сто дев'яносто отворів, — швидко порахувала мама. — І це в одній стіні. Тій, що розділяє наші квартири, а саме вітальні.

— Звідки ти знаєш?

— Здогадалася по гуркоту. І скажи мені, Малино, навіщо Волошкам стільки дір?

— Може, в них багато картин, — припустила я.

— А знаєш, що найгірше? Що людина має терпіти всі невигоди, пов'язані з чужим ремонтом, водночас усвідомлюючи, що в неї самої нічого не змінюється.

— Але нам уже нема що змінювати. Все допасоване до останнього цвяшка.