Читать «Фіолетова загибель» онлайн - страница 88

Фред сказав, не дивлячись ні на кого:

— Треба б зібрати речі Джеймса. Вони лежать в обох палатках. І в твоїй, Клайд, і в моїй. Відішлемо їх сестрі. Адреса є в місті.

Клайд похмуро кивнув головою, і вони знову замовкли. Простягти руку за спину, Фред вийняв з задньої кишені штанів пласку фляжку. Він відкрутив пробку, трохи надпив і запропонував Клайдові:

— Візьми, братику. Віскі завжди допомагає. Рекомендую не розводити содовою, міцніше забере.

Клайд заперечно похитав головою: ні, він не хоче пити. Фред знизав плечима й випив ще. Не ховаючи фляжки, він звернувся до Меджі:

— А ти не хочеш, Меджі? Чудово допомагає, коли важко на серці! Що, не хочеш? Ну, і… не треба! Якісь ви обоє засушені, слово честі. Наче не розумієте, що вже нічого не поробиш. Немає нашого Коротуна — й нікуди від цього не дінешся. Де це я таке чув? Ага, пригадав. Якийсь дивак звелів написати на своїй надмогильній плиті отаке звернення до перехожого: «Лежу тут я — читаєш ти. Коли б ліг ти — читав би я». Здорово? Їй-бо, дуже дотепно, ха-ха-ха! Вся різниця полягає в тому, хто читає цю, як її…. епі… епітафію!

Клайд несхвально поглянув на нього.

— Ти, Фред, верзеш чортзна-що.

— Чого це? — несподівано образився той. — Я просто не хочу, щоб ви сиділи, наче у воді вимочені. Гадаєте, мені неважко? Ще й як! Тільки гіркими думками та сумними словами справі не допоможеш. — Він знову дістав фляжку, відпив з неї й поморщився. — Фу, чомусь погано пішло!.. Ось тому я й п’ю, що так мені краще. Розумієш?

— Знаєш, Фред, тобі віскі вже й так ударило в голову, — неохоче сказав Клайд. — Адже ти ще не снідав. Ну навіщо це?

— Дурниці! — напівп’яно пробелькотів Фред. — Я чудово себе по-по-чуваю, ось що. І я тобі навіть скажу, що ми ще поставимо Коротуну розкішний пам’ятник!

— Що? Про що ти? — широко розкрив очі Клайд.

Меджі також була здивована цими словами Фреда.

— Пам’ятник, я тобі кажу! Багатий, з золотом, з мармуровими ангелами й… епітафією. Я вже її здорово придумаю! Слухай, Клайд, — голос Фреда перейшов у таємничий шепіт, — я тобі поки що нічого не говорив, але збагнув відразу ж таки, як тільки… ну, одним словом, відразу. З цієї космічної плісені… — він озирнувся. — З неї ми ще зробимо купу грошей. Розумієш? Я вже придумав, як саме, не будь я Фред Стапльтон! Нам вона, звісно, ні до чого. Втім, дехто зможе дуже зацікавитися нею. А зацікавлю цього самого «декого» я сам! Вам треба лише не заважати мені. І тоді буде такий пам’ятник Коротуну, що…

— Зажди, Фред, — спинив його Клайд, обурений. — Тут справа не в пам’ятнику. Ти сказав «зацікавиться». Хто ж, на твою думку, може цим зацікавитися? З ким це ти збираєшся вести справи?

Фред хитро посміхнувся:

— Е, братику-кролику! Я не такий уже п’яний, щоб одразу тобі все вибазікати. Досить поки що й того, що я сказав. Фред Стапльтон ніколи не каже зайвого, ти це знаєш. І вже коли він щось сказав, так можеш бути певний, що це серйозна штука. Розумієш? Як це я сказав щойно… ні, не я, а один дивак у своїй…. епітафії… «Коли б ліг ти — читав би я!..» От здорово!