Читать «Фіолетова загибель» онлайн - страница 87

Меджі ще раз ледь чутно повторила це: «Коли б» — і, втомлена своїми плутаними думками, заснула. Коли вона прокинулася, то їй здалося, що вона зовсім не спала, а лише на хвилинку заплющила очі, і відразу її знову розбуркав новий порив вітру, від якого здригалася палатка. Ранкове світло пробивалося крізь усі отвори й щілини — це було вже не те яскраве й гостре сонячне проміння, яке лоскотало обличчя й будило її вчора, наповнюючи безпричинною радістю серце, а сіра імла, що звичайно виникає перед світанком, на тій невловимій межі, яка розділяє ніч, що вже пішла, і день, який ще не почався. Так подумала і Меджі. Але, піднявши голову й визирнувши у пластмасове віконце, вона переконалася, що це не світанок, а похмурий ранок під сірим і безрадісним небом, затягненим дощовими хмарами.

Меджі погано усвідомлювала і ще гірше пам’ятала, як у її палатці відхилилася запона, як Клайд похмуро покликав її, сказавши, що вони вже викопали могилу й будуть ховати Джеймса. Меджі мимоволі йшла слідом за Клайдом і Фредом, які несли тіло Джеймса, і щулилася від холодного вітру. Вона бачила, як хлопці опустили тіло в могилу, постояли ще хвилинку в мовчанні, схиливши голови, а потім швидко закидали яму землею. Фред підняв свою рушницю й тричі вистрелив угору, віддаючи останню шану Джеймсу Марчі.

На невеличкому пагорбі під лісом виросла одинока могила. І це було все.

Потім вони мовчки сиділи біля вогнища. Меджі вже не плакала, для цього в неї не було сили.