Читать «Фіолетова загибель» онлайн - страница 89
Володимир Миколайович Владко
Клайд зневажливо махнув рукою:
— Справді, ти п’яний, Фред. Нагородив сім кіп гречаної вовни… Піди краще відпочинь під кущем, а тоді й поговоримо, якщо тобі це так потрібно.
— Не лише мені, а й тобі, — уперто перебив його Фред. — Про це й мова.
— Гаразд, гаразд, — заспокійливо відповів Клайд. — Піди й відпочинь, а ми з Меджі поки що займемося справами. Так, Меджі? — звернувся він до дівчини.
— Звичайно, Клайд, — з готовністю відповіла вона.
Фред презирливо відійшов од них і з незалежним виглядом засвистав якусь пісеньку. Клайд провів його очима й сказав:
— Якщо ви не заперечуєте, Меджі, ми зараз візьмемося за нотатки Джеймса. Він, знаєте, вів щоденник. Не весь час, правда, але записував там усе, що здавалося йому найважливішим.
Меджі стрепенулася: щоденник Джеймса Марчі? Чи не про нього він їй говорив тоді ввечері? Тільки він казав, що залишив свої записки вдома…
— Ми пошукаємо в його рюкзаку, — вів далі Клайд. — Ви знаєте, Меджі, мені чомусь здається, що Фред вигадав якусь не дуже добру гру. Те, що він нічого не сказав по суті, ще більше переконує мене в цьому: значить, він щось таки вигадав. Що саме, я, певна річ, поки що не знаю. Але… одне слово, поглянемо записи Джеймса. Вони можуть допомогти нам.
29
Меджі сиділа в палатці, накинувши на себе пальто й сховавши ноги під ковдру: сирий неприємний вітер уперто дув з заходу, від лісу, він крижаними пальцями доторкався до обличчя й тіла дівчини. Їй було холодно, вона щільніше натягувала пальто і щулилася. Клайд сказав, що цей вітер, напевно, принесе з гір дощі. Немає сонця в хмарному небі, його проміння не може пробитися крізь похмуре покривало… Але Меджі розуміла, що вона тремтить не стільки від холоду, як від страшенного нервового потрясіння, і їй хочеться якнайшвидше поїхати звідси, тільки-но приїде автофургон. Боже мій, що сталося за ці три дні!
Її покинув Фред. Здавалося, що це найжахливіше. А потім виявилося, що вчинок Фреда Стапльтона, хоч вона й плакала і мучилася, дрібниця у порівнянні із страшним горем — смертю Джеймса. Джеймс Марчі раптом виявився надзвичайно ласкавим, уважним і, мабуть, саме через це — близьким і по-справжньому потрібним. Проте «раптом» — це лише так говориться, а насправді все це сталося зовсім не випадково.
Меджі знову відкрила зошит Джеймса на тій сторінці, де починався його перший лист до неї. Так, це був саме лист, хоч вона й не підозрювала, що Джеймс писав їй. Коли він у той пам’ятний вечір вперше випадково проговорився про свої записи в щоденнику, вона вирішила, що це, мабуть, просто якісь згадки про неї, як і про інших дівчат: хіба мало що спадає на думку людині, яка пише щоденник? А виявилося, що це саме листи. І різниця між ними й звичайними листами була лише в тому, що листи Джеймса нікуди і нікому де надсилалися, і вона, мабуть, ніколи б про них і не дізналася, коли б не…
І тільки тепер вона читала рядки цього листа.
«