Читать «Фіолетова загибель» онлайн - страница 90

Це був перший лист Джеймса Марчі до Меджі. Клайд сказав, віддаючи їй зошит з записами:

— Тут, як я бачу, немає нічого про метеорит і космічну плісень. Це особисті записи Джеймса, зроблені, мабуть, ще до того, як він знайшов чорний камінь. Але вони, видно, адресовані вам, Меджі! Може, мені й не треба було віддавати їх вам, але кому ж іще я віддам їх? Почитайте, Меджі. Все одно Джеймса вже нема… А я візьмуся за той зошит, який мене цікавить.

Так, Джеймса вже нема. А його листи до неї — є. Як усе це дивно й сумно: читати листи від людини, яка назавжди пішла… Читати листи Джеймса, про які вона не могла б і думати, коли б… Читати, хвилюючись і думаючи: він писав це тоді, коли вона майже не помічала його, — і як журно розуміти, що й тоді він був таким же хорошим і ласкавим, як і тепер, у таборі. А вона…

Меджі зітхнула і почала читати другий лист.

«На Вашій шапочці й кучерях, Меджі, я побачив сніжинки. Вони повільно опускалися вниз, немов пурхали. Вони, наче крихітні живі істоти, вибирали собі місце — на пасмах волосся, на довгих закручених віях — і розсідалися там, звісивши маленькі ніжки. Сніжинки цілували Вас, і Ви сміялися, Меджі. Вони пустотливо лоскотали Ваше обличчя, і Ви сміялися ще голосніше. Може, мої слова дуже кумедні, але мені здавалося, що так воно є й насправді, бо Ви прийшли з ласкавої казки, і навколо Вас усе чисто таке ж казкове… Ви розсміялися ще голосніше, Меджі, можливо, Вас розсмішив якийсь дотеп Фреда, і сніжинки вже не втрималися на віях, вони падали вниз одна за одною. І мені стало шкода їх: дурні, вони не розуміли, що, впавши, перетворяться на маленькі краплинки води і вже ніколи не цілуватимуть Ваших вій, бо ж тільки у сніжно-білому вбранні вони змогли доторкнутися до Вашого обличчя і затриматися на віях… Я думав про це, і мабуть, тому Фред насмішкувато сказав: «Ну чого ти, Джеймс, так втупився в Меджі? Дівчата, знаєш, не люблять, коли на них просто так дивляться, треба хоч говорити при цьому приємні речі…» Ви тоді усміхнулися, Меджі, Фред завжди вміє сказати щось веселе. А я подумав, що не зможу говорити так, як він, я просто не вмію жартувати з дівчатами. І тоді я вирішив: ніколи не скажу Вам нічого ні про милі сніжинки, ні про мої безглузді думки, бо для мене — це не жарти, а дуже серйозно, а Вам цього не треба, правда? Але ж як я заздрив Фредові, мила й усміхнена Меджі, — він завжди вміє бути цікавим і веселим, не так, як я, незграбний Коротун, який і слова не скаже до ладу…»