Читать «Фіолетова загибель» онлайн - страница 82

Клайд подивився праворуч. Меджі Бейкер повільно йшла до них. Обличчя у неї змарніло, повіки припухли, довгі вії злиплися від сліз. Сині очі безпорадно глянули на Клайда й знову наповнилися слізьми, які, здавалось, от-от бризнуть з очей. Кусаючи губи, щоб не розплакатися, вона спитала:

— Що ж тепер буде?..

Трошки підвівшись, Клайд простягнув їй назустріч обидві руки, охоплений щирим співчуттям:

— Сідайте, Меджі, відпочиньте трохи!

Вона покірно сіла на траву, підібгавши ноги, спиною до палатки Клайда. І відразу ж таки різко змінила позу, повернувшись обличчям до входу в палатку, за яким виднілося вкрите простирадлом тіло Джеймса Марчі. Меджі знову піднесла хустинку до очей:

— Не можу… не можу… мені здається, що він ось-ось покличе мене, прокинеться!..

Клайд погладив її руку, що безвільно опустилася на траву, прагнучи заспокоїти дівчину. І відчув, що ніякі втішливі слова не допоможуть, та й важко знайти потрібні слова, які заспокоїли б Меджі. А вона продовжувала говорити, немов скаржачись йому й виливаючи свій відчай:

— Я так вірила, що він лише непритомний! Клайд, адже я намагалася зробити все, що могла, адже я медична сестра! Але він був уже мертвий, коли ви принесли його звідти… Коли б трошки раніше, можливо, все було б інакше, можливо, його пощастило б врятувати. А так… я весь час думаю: а що, коли я зробила щось не так, невірно, не змогла вчасно подати допомогу, а може, слід було б спробувати якось дістати лікаря… Клайд, це жахливо, коли такі думки!

Вона закрила обличчя руками і розридалася. Клайд обережно торкнувся її волосся:

— Ми зробили все, що могли, Меджі. Надто довго він лежав там… І на нього згубно подіяв запах цієї плісені. Адже він сам розповідав нам про комах, про мишу… а тут плісень розрослася ще більше… і ось…

Він замовк. Все здавалося таким безглуздим, таким дивовижним, самі припущення і здогадки, неясні і непереконливі. «Справді, — думав Клайд, — хіба ми знаємо щось про властивості фіолетової плісені з метеорита? Навіть сам Коротун говорив про них, як про щось непевне, таке, що потребує дослідження і наукового розв’язання».

Фред Стапльтон відкашлявся й похмуро сказав:

— Це наче отруйний газ, ось що. Плісень росте і виділяє його дедалі більше.

— Гаразд, а чому плісень у метеориті більше росла? Адже Коротун нічого з нею не робив, — промовив Клайд з ваганням. — На блюдцях — це я розумію, він її культивував. А в самому метеориті — незрозуміло!

— Зажди, зажди, Клайд, — спинив його Фред. — Тут треба збагнути, в чому річ. І ти можеш допомогти нам, Меджі, — звернувся він до дівчини, що втупила в нього неспокійний погляд.

— Я?

— Так, ти, — переконливо повторив Фред. — Ти вчора довго розмовляла з Джеймсом. Що він казав тобі там, у лісі? Ну, відносно свого метеорита й плісені. Він щось розповідав тобі про це, правда?

Меджі нерішуче перебирала краї носової хустинки, опустивши очі. Клайд бачив, що дівчині важко, що вона побоюється необережно виказати якесь щире признання Джеймса, про які сам Коротун розповідав йому вчора вночі. Може, не треба зайвих запитань, бо те, що говорилося вчора, тепер, після смерті Джеймса, зв’язувало Меджі, й наполегливі вимоги Фреда могли здатися їй образою його пам’яті…