Читать «Фіолетова загибель» онлайн - страница 44

— Ти вже не сердишся, Фред? І він обов’язково відповість:

— Ні, бебі-долл, звичайно, ні!

Це він придумав для Меджі таке ласкаве ім’я «бебі-долл», дівчинка-лялечка. І коли Фред називає її так — тільки її, більше нікого, — в Меджі слабнуть руки й ноги, і до серця підходить тепла хвиля. Але тепер Фред дуже рідко говорить їй пестливе «бебі-долл», наче забув його, і їй так сумно, що й сказати не можна…

Шофер автофургона вже кілька разів поглядав на свою мовчазну пасажирку, що принишкла в куточку кабіни й зажурено дивилася синіми очима на кущі й дерева, які пробігали за вікном чи повільно пропливали осторонь занедбаної дороги. Нарешті він спитав, не повертаючи голови од вітрового скла:

— Щось, міс, у вас, я бачу, не дуже святковий настрій. Ваші друзі їхали сюди веселіші. А ви немов води в рота набрали.

Меджі стрепенулася. Справді, чого це вона зажурилась? Адже вона їде до Фреда та його приятелів. Усе буде гаразд.

— Ні-ні, що ви! — майже щиро заперечила вона. — Просто я замислилась. І, мабуть, трошки втомилася після літака. Я дуже рада, що їду по таких місцях.

— Уже недалеко, — заспокоїв її шофер. — Он погляньте: праворуч і гори показались. А там, біля лісу, і та галявина, де вони оселилися.

— Де, де гори? — спитала Меджі, вглядаючись у далечінь. — Я щось не бачу.

— Та от погляньте, вони схожі на далекі хмари. Он там! У спеку вони завжди такі, наче у серпанку.

Справді, в туманній імлі над обрієм наче висіли неясні обриси гір, схожі на застиглі хмари. Гори… але чому ж вони наче висять на небі й здається, що між ними й ледве помітною смужкою лісу немає нічого, крім мерехтливого повітря, яке немов коливається у знемозі?.. Від спеки, сказав шофер. Хіба так буває?..

Меджі дивилась на гори, на далекий ліс, і її думки знову поверталися до Фреда і його друзів. Може, слід було б написати листа про свій приїзд? Проте як би той лист дійшов? Шофер казав, що там немає нікого на добрий десяток кілометрів. І потім, вона ж так поспішала, вирішивши, що мусить поїхати до Фреда. Мусить, бо тоді все з’ясується… А що може з’ясуватися?

Глибоко в душі Меджі маленьким, темним клубочком крилися неясні, але вже знайомі їй сумніви, вона не хотіла думати про них, не хотіла, і все ж таки думала, бо відчувала, як вони іноді змушують часто битись її серце і наповнюють його підсвідомою тривогою.

15

Поснідавши, друзі закурили. Але цього разу ніхто з них не відчув того приємного, безтурботного настрою, який завжди виникав у них в таборі після смачного, майстерно підсмаженого бекона з яйцями, салату й димучої кави з хрумкими грінками й джемом з айви. Заважало дивне відчуття, немов чогось не зроблено, не з’ясовано, і це відчуття не зникало, а навіть немовби посилювалося, наче повисало над ними.