Читать «Фіолетова загибель» онлайн - страница 43

Згодом Фред знову говорив їй красиві слова, і вона знову повірила йому. А історія з чорнявою дівчиною була першою, проте далеко не останньою подряпиною, яких Фред завдавав Меджі, і кожна з них була болючішою, ніж попередня. Але Фред сміявся і казав, що вона надто недовірлива й підозрілива. І знову цілував її очі, правда, вже не так часто, як раніше. Він почав частіше виїжджати в справах. І ось тоді Меджі збагнула, що вона справді кохає Фреда, що його поїздки могли б бути коротшими, а побачення частішими, і їй було б значно спокійніше від цього. Втім, коли вона говорила це Фреду, він сердився і йшов геть, не попрощавшись з нею. Може, він не кохав її більше? Але ні, інакше — чого б він приходив до Меджі, повернувшись із поїздок?

Дуже дивно це, і все ж таки Меджі розуміла, що вона кохає Фреда. Кохає — і хоче, щоб він був з нею. Хоче, але не знає, як зробити це, та чи й можна взагалі щось зробити? Звичайно, вона дурна, що їде до Фреда, і Люсі говорила цілком правильно, але ж Меджі це може не поїхати, просто не може, і все. Тим більше, що й вони самі, Фред і його друзі, запрошували її приїхати до них. Дуже запрошували.

У Фреда два приятелі — Клайд Тальбот і Джеймс Марчі. Обидва вони милі й ввічливі, особливо — Джеймс, — здається, вони називають його Коротуном. Смішне прізвисько і не надто поважливе, але воно здорово підходить до Джеймса: він і справді маленький і коротенький, та ще з круглим обличчям, на якому стирчить, наче приклеєна, кучерява борідка. Навіщо вона йому? Мабуть, для оригінальності, тепер це модно, борідки почали носити ще битники. Але Джеймс Марчі не битник, у ньому немає й тіні банальної розв’язності, якою відзначаються ці самовпевнені молодики. Навпаки, він такий скромний і соромливий. Іноді лише блимає своїми блакитними очима, коли Фред скаже якийсь сумнівний дотеп чи невлад встругне комплімент. Щоправда, Фред давно вже не говорить компліментів Меджі, хоч їй дуже хотілося б почути їх тепер, хай навіть банальні.

Клайд Тальбот інший. Він серйозніший і сухуватіший, ніж маленький Джеймс Марчі і Фред. З ним завжди тримаєшся трохи напружено, бо здається, що він немов вивчає тебе, порівнює з кимсь. І його випуклі зеленуваті очі дивляться на тебе так уважно, що можна й розгубитися. Він навіть красивий, Клайд Тальбот, але якийсь холодний — можливо, тому, що говорить надто ввічливо, розважно, з м’якими плавними жестами. Взагалі він цікавий, але завжди чужий, якийсь сторонній, зовсім не те, що Фред. Навіть коли Фред сердиться і лютує, він лишається милим, близьким і рідним, на нього не можна ображатися, бо він пересердиться, знову буде лагідним, і можна буде взяти руками його вродливу голову, погладити підстрижене їжачком світле волосся й тихо спитати, немов нічого й не було: