Читать «Фіолетова загибель» онлайн - страница 41

— Так я ж і хотів…

— Ти нічого не хотів, крім того, щоб знищити плісень! Нашу космічну плісень, наше незвичайне відкриття! Та як ти міг подумати про таке? Як ти не збагнув, що я просто не дозволю тобі підійти до палатки! Ось так, стану перед входом і не дозволю, зрозумів?..

Джеймс Марчі справді вже стояв перед входом у свою палатку в загрозливій позі, що зовсім було не схоже на нього. Він широко розкинув руки, наче захищаючи вхід, його блакитні очі войовниче виблискували з-під окулярів, що зсунулися набік. Коротун був ладний на все! Клайд Тальбот зрозумів, що зазнав поразки.

— Гаразд, — примирливо сказав він, — ми ще поговоримо про це.

Джеймс знову хотів було вибухнути гнівом, але не встиг — вони почули голос Фреда Стапльтона:

— Братці-кролики, сніданок готовий! Ще встигнете наговоритися: омлет і кава на столі!..

14

Меджі тішилась. Їй подобалося сьогодні рішуче все: і квапливі готування до від’їзду, і легкий сніданок нашвидку, і смішний маленький шофер таксі, який віз її на аеродром і весь час допитувався, куди й чого вона їде до Бойсі, в штат Айдахо, цей зубожілий адміністративний центр, де й розважитися ніде. І швидкий, стрімкий політ на реактивному літаку, більшість пасажирів якого рушали далі на Сіетль, штат Аляска, а в Бойсі зійшло лише кілька чоловік. І, нарешті, неспішна поїздка на маленькому автофургоні, — як чудово вийшло, що їй пощастило перехопити того самого шофера, який одвозив Фреда і його друзів кудись на далеку лісну галявину біля самих відрогів Скелястих гір! «Вам пощастило, міс, — сказав шофер, — інакше ви б нізащо не знайшли їх. Додумалися теж — відпочивати в такій безпросвітній глушині! Ну, моя хата скраю, наказали везти, я й одвіз. Отак і з вами, міс, хоч я й не розумію, що можна там робити».

Меджі ввічливо промовчала. Коли б вона сама знала, що робитиме там і чого взагалі їде. Її найближча приятелька Люсі Уїнклер тільки руками сплеснула, довідавшись про цю вигадку. «Згаяти половину дорогоцінної відпустки для такої поїздки, — обурено сказала вона, — це ні на що не схоже, Меджі! Що він, наречений твій, чи що? Та й тоді молоді люди запрошують дівчину заздалегідь. І не кудись там у пустелю, а в пристойний мотель, і не разом з приятелями, а лише вдвох, щоб було весело й приємно». Люсі говорила ще чимало всяких інших дуже серйозних і страшенно переконливих речей. Згорнувшись клубочком у кріслі й уважно дивлячись синіми очима на подругу, що метала громи й блискавки, Меджі не чула й половини її слів. Вона думала: «Все це так, і ти маєш цілковиту рацію, дорога Люсі, і мені нема чого їхати туди, в якусь айдахську глушину, де їх, може, і не знайдеш… Тільки, мила Люсі, ти ж не кохаєш, а я кохаю! А ти навіть і не знаєш, як справді кохають. І тому я й не хочу доводити тобі нічого, все одно ти не зрозумієш. Так-так, от мені заманулося, і я поїду до нього, нехай я й божевільна, як ти кажеш. Говори, будь ласка, говори, мені це навіть приємно, бо чим більше ти розпікатимеш мене, чим більш навіженою називатимеш, тим краще, мені ще дужче захочеться поїхати до Фреда, от і все. Виходить, я його й справді люблю, якщо наважуюсь на такі дурниці. От і все».