Читать «Фіолетова загибель» онлайн - страница 101

Клайд знизав плечима. А Фред Стапльтон уже зірвався з місця і біг до палатки по бінокля. Він гукнув на ходу:

— Візьми рушники, Меджі! І добре намочи їх, бо ми до води не спускатимемось!..

Яр, яким протікала річка, справляв враження похмурого й дикого, а в цю неспокійну погоду він, здавалося, був ущерть сповнений незнаних загадок і несподіванок. Вітер, що вщух нагорі, тут чомусь люто шарпав гілля дерев, і від цього глиці, що ані на мить не лишалися спокійними, вже не шурхотіли, а безугавно поскрипували. «У яру страшенний протяг, — подумала Меджі, пробираючись слідом за Фредом і Клайдом проміж великих дерев. — Мабуть, так воно й є: яр тягнеться з гір, і вітер дме уздовж нього, от і виходить наче протяг, — вирішила вона. — Але я не наважилася б піти в таку погоду сюди сама», — подумала Меджі. Тим більше, що Фред ішов не звичною стежкою, яка веде до берега найкоротшим шляхом, а яром, то спускаючись, то підіймаючись, між заростями колючих кущів і дерев. Меджі розуміла, що Фред хоче пройти яром, ближче до кедрів, лишаючи метеорит ліворуч: тоді вітер-протяг, який підштовхує їх у спину, виконуватиме роль потужного вентилятора, здуватиме геть запах фіолетової плісені.

Фред зупинився на скелястому, майже прямовисному виступі. Під ним відкривався захаращений валунами берег річки, яка й справді протягом останніх днів стала невпізнанною. Вода в ній ще піднялася не менше як на метр, кипіла й вирувала, з гуркотом перекочуючи жовті валуни. Спінена вода й каміння — тільки це бачило око; гуркіт і скрегіт, короткі гучні удари зливались у якийсь напівбожевільний неугавний гул. Клайд не відривав очей від цієї величної картини, вражений її могутністю. Він не помітив, як Меджі про щось запитала його, навіть забув про неї.

Меджі не повторювала запитання. Вона дивилась на берег, і їй марилося, що вона знову бачить там Джеймса Марчі, тіло якого нерухомо витяглося на сухій гальці, біля валунів. Один з цих валунів і був той метеорит, що вбив його. Один з них, — який саме, вона не знала, вони всі здавалися однаковими. Джеймс казав, що його метеорит, на відміну від жовтих валунів, чорний. Але на такій відстані вона не могла розрізнити його, та їй і не хотілося думати про метеорит, який приніс загибель Джеймсу… і знову притяг сюди не лише Фреда, а й Клайда. Навіщо? Хіба не краще було б забути про цю страшну знахідку, лишити її там, де вона була? Бачить бог, їй не хотілося, щоб Клайд піддався умовлянням Фреда. Але хіба вона могла сказати про це? Звичайно, ні, яке вона взагалі мала право вирішувати? Ніякого… Вона з німим докором поглянула на Клайда, а потім перевела погляд на Фреда.

Фред не звертав уваги ні на супутників, ні на розлючену річку. Він притулив бінокль до очей і шукав метеорит десь там, під кедром. Але під яким? Фред уважно переводив бінокль з одного дерева на друге, але марно. Вони так схожі між собою. Пальці у нього побіліли від напруження, з яким він притискав до очей бінокль. «Ч-чорт!» — вилаявся він, втрачаючи терпіння. Зрозуміло, коли б підійти ближче, тоді його було б відшукати легше. Але наближатися до метеорита Фред не мав аж ніякого наміру. Поки що все йшло благополучно, вітер відносив запах плісені у протилежний бік, боятися не було чого.