Читать «Фіолетова загибель» онлайн - страница 102

— Зажди, зажди, — бурмотів Фред, — зараз я тебе знайду, ось іще хвилинку, і знайду!

Втім, метеорита не було видно. «А що, як я помилився, — подумав злякано Фред Стапльтон, — і підійшов не з того боку? Тому й не бачу метеорита? Може, його взагалі звідси не видно, бо він лежить, скажімо, за деревом?.. І чому Коротун не позначив якось місце? Поставив би якусь палицю з шматком тканини, чи що. І завжди так трапляється з запальними, навіженими людьми, — роздратовано говорив собі Фред Стапльтон, — ніколи вони з розумом нічого не роблять. А тепер ось — шукай! Чорт його знає, може, його вже змила річка? Тоді загинуло все, всі блискучі перспективи…»

Фред навіть зіщулився від такого неприємного припущення. Ні-ні, він десь тут, не може бути, щоб метеорит зник! Треба тільки уважно шукати. І місце він вибрав правильно, він мусить, мусить бути десь тут! Милий ти мій, дорогоцінний метеорит, ну, будь ласка, покажися!..

Раптом в окулярах щось блиснуло. Фред ще міцніше притиснув до очей бінокль. Так, сумнівів не було: це окуляри Джеймса. Падаючи, Коротун загубив їх! Вони лежать на гальці цілісінькі. Фред бачить їхні круглі скельця й закинуті вгору завушники. Отже, Коротун усе ж таки залишив позначку. Молодець! Метеорит десь зовсім близько, адже Коротун, падаючи, наче тягнувся до нього…

— Є! — вигукнув Фред, не тямлячи себе з радощів.

Тепер його добре видно.

Під величезним кедром лежить чорний метеорит. Здається, якщо забути про бінокль, це зовсім поруч. Чітко-чітко видно його оплавлені боки. І фіолетова плісень підіймається узорчастою бахромою від нього вгору. «Ого, досить велика, — подумав Фред. — Зовсім не така, як у блюдцях. Не дивно, що та плісень вбивала комах, ну, ще, скажімо, мишу, а тут — навіть людину, Коротуна. Ну що ж, нічого не вдієш, комусь треба лежати, щоб інший читав напис на могилі, епітафія правильно говорить, — подумав Фред, — життя мусить іти далі, — філософськи зауважив він. — Головне те, що метеорит з плісенню — ось він!» Фред відняв од очей бінокль і сказав обернувшись:

— Клайд, є! Поглянь сам. І, знаєш, дуже близько. Навіть дивно, що запах плісені не доходить до нас. Мабуть, його відганяє вітер.

Клайд узяв бінокль.

— Де? — спитав він.

— Та он, біля того здоровезного кедра, — впевнено вказав рукою Фред.

— Справді, — погодився Клайд. — Він самий. Хочете подивитися, Меджі?

Меджі в свою чергу приклала бінокль до очей. Вона відразу знайшла метеорит, але за мить дивилася вже в інший бік. Дівчина втратила до нього будь-яку цікавість. Розширеними очима вона дивилася на те, що примусило її здригнутися від хвилювання, на осиротілі, самітні круглі окуляри Джеймса Марчі, що лежали неподалік від метеорита. Окуляри Джеймса… ті самі, які він так кумедно й стурбовано протирав кожного разу, коли бентежився… Вона відчула майже фізичний біль від цієї думки і вже хотіла віддати бінокль Клайду, як раптом побачила якусь велику рябу пляму, що наче майнула в полі зору бінокля. Тварина?.. Вона розгледіла чорну спину з білими смужками, довгий і широкий хвіст, також з поперечними чорними й білими смугами. Це був досить великий скунс, який, мабуть, прийшов до річки напитися води. Раптом він упав біля кедра, судорожно зводячи лапками. Раз чи два сіпнувся — і завмер.