Читать «Фіолетова загибель» онлайн - страница 100

— Здорово! — зрадів Фред, хоч у цьому й не було ніякої новини. — Слухай, Клайд, я завтра ж вирушу на переговори, щоб не гаяти часу. Ти залишишся тут, звичайно, і дивитимешся, щоб усе було в порядку. А я тільки закінчу переговори і зразу ж сюди. Гаразд?

— Як хочеш, — знехотя відповів Клайд. Йому була неприємна поквапливість Фреда Стапльтона, але, може, й краще лишитися на самоті, без набридливих розмов про блискучі операції з плісенню.

— От і чудово! Ми завтра ж і поїдемо, Меджі. Згода?

Вона механічно кивнула головою. Їй було все одно, аби тільки швидше поїхати звідси! Не дуже приємно, правда, що їй доведеться їхати з Фредом, який став їй зовсім чужим. Як дивно буває в житті: от людина, така близька й рідна, раптом стає сторонньою, і нема навіть про що говорити з нею, та й не треба зовсім… А коли б і виникла розмова, як раніше, то, крім недовір’я, вона б нічого у Меджі не викликала: те, що сталося в день її приїзду, не можна забути! Від гіркого відчаю, що оволодів нею тоді, лишився тільки гіркий осадок, що роз’ятрював душу. Спочатку він також мучив, але потім, коли вона побачила, переконалася, що й до смерті Джеймса Марчі, свого друга, Фред поставився внутрішньо байдуже, — Меджі зрозуміла: така його природа, він здатний лише на короткочасні спалахи почуттів. Те, що цікавить Фреда Стапльтона зараз, у цю хвилину, — для нього справді важливе, він ладний зробити все, щоб досягти мети. Але тільки доти, доки це його цікавить… Минули якісь хвилини або дні, мети досягнуто, чи вона стала неважливою, і Фред Стапльтон згас. Як це було і з Меджі… Ось у чому річ: він байдуже, неглибоко ставиться до людей і їхніх почуттів, це вирішує все!

— Так от, — вів тим часом Фред Стапльтон, цілком задоволений мовчазною згодою Меджі, — тепер у мене є ще одна справа, яку слід зробити до від’їзду. Давай, Клайд, подивимось, як там метеорит.

— Навіщо це тобі? — здивовано спитав той. — Ні, не хочу.

— Ну, Клайд, я прошу тебе, — наполягав Фред, наче вперта дитина. — Тільки поглянемо, щоб я був спокійний. Здалека. У мене, ти ж знаєш, чудовий бінокль. Га?

— Та це зовсім не потрібно, Фред. Він лежить там, як лежав, адже за один день ніщо не змінилось. Одним словом, я не хочу і тобі не раджу. Хіба мало що може…

— Клайд, друже! Нічого не може трапитися. Я ж тобі кажу, ми навіть не підходитимемо до нього. Та й вітер дме з гір, уздовж течії річки. Значить, якщо ми десь стоятимемо зверху, за вітром, то нам зовсім не страшна плісень. Адже її запах не йде проти вітру? Ну, на всякий випадок візьмемо для повної гарантії мокрі рушники. Нехай і Меджі йде, вона суворо стежитиме за нами і, коли щось буде не так, відразу ж скаже. Ну, Клайд? — Голос Фреда звучав так наполегливо й благально, що Клайд здався, хоч і зробив це проти власного бажання.

— Гаразд, ходімо, — сказав він. — Хоч мені це й не до душі. Тільки без Меджі, — додав він.

— О ні, Клайд, і я піду, — запротестувала Меджі. — Я й справді наглядатиму за вами, інакше не буду спокійна. Слово честі! Я навіть боюся лишатися тут сама. Якщо вже йти, так усім разом! — її охопило палке, нестримне бажання ще раз глянути на те місце, де вони знайшли тіло Джеймса Марчі.