Читать «Злий» онлайн - страница 197

— Той потаскун, котячий послід, мотлох? — задоволено перепитала вона. — Хіба я знаю, де його, паршивця, чорти носять? Вийшов з годину тому. Сказав, що їде на товчок і незабаром повернеться. А я ж попереджала, що він буде вам потрібний. Не послухався. Тільки й волочився б, покидьок проклятий!

— Гаразд, — зупинив Меринос Анелю. — Як з'явиться, нехай відразу ж зайде до мене.

Анеля вийшла.

— Розумієш? — звернувся Меринос до Зільберштейна, — цей вошивець Метеор як директор повинен офіціально підписати вимогу, щоб одержати гроші з рахунку кооперативу «Торбинка». Бо в мене в касі всього якихось п'ятнадцять тисяч.

— І досить, — квапливо промовив Зільберштейн, — решту доплатимо, як одержимо квитки.

Меринос мимохідь, але уважно глянув на Льову; підвівся, відімкнув невеличкий сейф, що стояв у кутку кімнати, і, відвернувшись од Зільберштейна, відрахував тридцять банкнот по п'ятсот злотих.

— Так і зробимо, пане голово, — надто гарячково запевнив Зільберштейн, кладучи гроші в кишеню, — я приїду з квитками, а ви вже візьмете решту, гаразд? Отже, де ми зустрінемось?

— В «Попелюшці», — відповів Меринос.

— Чудово, — квапливо згодився Льова, — а поки що… до побачення!

— Гляди ж мені, — кинув йому із злостивим усміхом Меринос.

«Повір, синку, — подумав він самовдоволено, — що ти віддаси ті кілька злотих, які сьогодні заробиш на мені… Віддаси їх, коли будемо розраховуватись — щоб знав надалі, — такого шефа, як я, не легко обдурити…»

— Будуть грандіозні іменини, — мовив Метеор в таксі, яке він зупинив на Краківському Передмісті, — збереться багато гостей. Ось побачите, як буде весело.

— Чудово, — відповіла Марта, — я люблю такі несподівані свята. Який сьогодні день? — зацікавилась вона.

— Четвер, — відповів Метеор. — День святого Альберта.

Вона заспокоїлась, бо квартали, якими проїжджало таксі, знову збудили в ній тривогу.

Машина зупинилась навпроти облупленої п'ятиповерхової кам'яниці на Крохмальній вулиці. Марту охопила непевність: їй захотілось якнайшвидше вибратися з усього цього. Але не було як: Метеор чемно відчинив дверцята таксі і промовив:

— Прошу вас, сюди…

Отож Марті не залишилось нічого, крім почуття гумору, — це останній рятунок в подібних ситуаціях. Вона не без подиву констатувала, пройшовши слідом за Метеором браму й подвір'я, що опинилася в великому гаражі.

Марта й Метеор зійшли по залізних стрімких сходах шпору і, минувши верстацький цех, опинились в конторі підприємства.

— Посидьте, будь ласка, — сказав Метеор, — і почекайте хвилину. Гаразд?

— Гаразд, — відповіла Марта; її знову охопив легкий неспокій. — А де ж ті іменини? — додала вона.

— Будуть, — нахабно посміхнувся Метеор, — не все вразу.

Він вийшов з контори і спустився по сходах вниз; у дальньому кутку гаража стояв Вільга над піднятим капотом оливкового «Гумбера»; забруднений мастилом Пацюк длубався всередині, засунувши голову в мотор.

— Алюсю, — квапливо промовив Метеор, — у мене до тебе серйозна справа. Дозволь на хвилинку.

— Свіча — дурниця, — казав Вільга до Пацюка, що підняв щось угору, — а от що робити з дросельною заслінкою?