Читать «Злий» онлайн - страница 198

— Алюсю, — наполягав Метеор, — можна тебе на хвилинку?

— Що таке? — спитав Вільга, зирнувши на Метеора збляклими очима. — Не бачиш, що я зайнятий?

Метеор відвів його вбік.

— Я хочу, щоб ти влаштував обід, — сказав він, напружено дивлячись в обличчя Вільги.

— І що має бути на обід: смажена яловичина чи курка в соусі? — холодно запитав Вільга, — в цю хвилину чи за годину? — Потім спокійно поцікавився: — Ти що, з глузду з'їхав?

— Ні, — заперечив Метеор, подумав трохи й додав: — А може, й так… Якась безглузда історія… Я на льоту розтратив сто п'ятдесят злотих, не рахуючи вже дрібних витрат

— На жінку, — сказав Вільга, — мабуть, на жінку, якщо з жалем говориш про гроші. На шмаття не шкодуєш, наскільки я тебе знаю, а горілки не п'єш.

— Вгадав! — згодився Метеор.

— Отже, що ти хочеш? — спитав Вільга. — Грошей у мене нема, я не позичу тобі ані шага.

— Я маю гроші, — схвильовано признався Метеор, — тільки не знаю, що з нею робити. Ну й дурний я! Сказав їй, що повезу на іменини.

— А куди привіз? — ледь посміхаючись, спитав Вільга.

Сюди, — відповів замислено Метеор.

Вільга перестав посміхатись.

— Ти що, з глузду з'їхав? — вдруге запитав він. — І, може, хочеш, щоб я тобі справив іменини?

— Мені не треба справляти іменин, — захищався Метеор, — але все ж допоможи якось.

— Забирайся ти звідси з своєю дівкою, — тихо, але рішуче заявив Вільга. — Мені зараз не до цього. Коли б Меринос довідався, що ти зараз виробляєш, він би тебе не погладив по голівці. На Пружній зараз тривожне становище, а цей шльондра з своїми пригодами…

— Алюсю, — благав Метеор, — куди я з нею піду? Подумай, що я скажу їй?

— Веди її до себе додому, — байдуже запропонував Вільга, — але зараз же!

— В ту нору? — в голосі Метеора забринів розпач, — ти ж знаєш, як я живу… Молоді фахівці з моєї спеціальності не одержують хороших квартир при розподілі, сам знаєш… — додав він з гіркотою, — якби ти знав, скільки мені здоров'я коштувало, поки я її сюди припровадив? Що я їй зараз скажу?

— Ходім, я все влаштую, — сказав Вільга, витираючи чистою ганчіркою руки.

— Пам'ятай! — вигукнув Метеор, поспішаючи за ним, — моє прізвище Хацяк. Директор Вітольд Хацяк!

Марта з цікавістю розглядала кубки, нагороди, емблеми і фотографії, коли двері раптом відчинилися і зайшов летеор в супроводі якогось пана з довгастим брезклим обличчям, одягненого в сірий, бездоганно чистий робочий фартух, який носять на роботі креслярі та лаборанти. У викоті фартуха видно було зав'язану вузлом на шиї шовкову хустку бордового кольору, в білі горошинки.

— Пані Ірмо… — почав досить зніяковіло Метеор.

— Вільга, — стукнув підборами супутник Метеора.

— Знаю, — сказала Марта, — інженер Альберт Вільга, ак? Тут стіни говорять про вас, — показала вона на обвішані стіни, і ясний усміх на мить майнув на її обличчі; усміху цього було досить, щоб у бетоново-сталевій душі Альберта Вільги забринів незрозумілий відгук, якого він не міг пригадати в собі з часів дитинства.

— Мій знайомий, пан директор Хацяк, — чемно промовив Вільга, — запросив вас до мене, заходьте, будь ласка. Чим хата багата…