Читать «Злий» онлайн - страница 190
Леопольд Тирманд
— Боюсь, — відповів Марек, запалюючи цигарку, — що Зенон провалить рік… Хлопець п'є, розумієш?
— Розумію, — нахмурилась Марта, — але боюся, що не маю змоги йому допомогти.
— Нічого не вдієш, — трохи глумливо всміхнувся Марек. — На це немає ради… Якось виборсається й сам. Ще місяць, ще два — і повернеться до нормального стану.
— Звичайно, — промовила Марта з легенькою іронією. — Отямиться якраз на хокейний сезон. Побачиш, усе буде в порядку: гратиме, як віртуоз.
— Ну, чолом, — кивнув Марек. — Тримайся.
— Чолом, — відповіла Марта, повертаючись, щоб іти в протилежний бік.
«Два місяці — і кінець усім любовним стражданням…» подумала вона з краплиною гнівного жалю.
Вона дійшла до кінця алейки і, повернувши назад, рушила вздовж протилежного ряду. Раптом схилилась над купою білизни, схопила краєчок чогось білого і витягла зі споду гарний білий купальний костюм з нейлону.
— Скільки він коштує, цей костюм? — спитала Марта байдужим голосом, наче роблячи цим запитанням велику послугу перекупці.
— Яка вам різниця, пані? — лагідно відповіла та. — Все одно ви ж його не купите.
— Хто знає… — досить загадково заперечила Марта.
— Я знаю, — посміхнулась перекупка, приязно дивлячись на Марту. — Ви, пані, не з тих, що купують такі дорогі речі.
Це прозвучало, як похвала, майже як лестощі.
— Але так, заради цікавості, скільки? — всміхнулася Марта.
— П'ять.
— П'ятсот… — зітхнула Марта. — Дорого!
— Але зате яка ж гарна річ! — похвалилася перекупка. — У кого є монета — воно зовсім не дорого.
Марта помандрувала далі. «Нічого вже сьогодні не куплю, — подумала вона з жалем. — Або дорого, або не те, що мені хочеться».
Біля сусіднього рундука з піджаками якийсь дуже молодий чоловік, худий, з величезним носом, завзято торгувався за габардиновий піджак кофейного кольору.
— За це лахміття? — лементував він. — За це шмаття ви, пані, хочете чотири й двадцять!..
— А ось за цей галстук скільки? — спитала в продавщиці Марта.
— Дев'яносто.
— Навіть недорого, — зітхнула Марта й знов подумала: «Вітольдові б напевне сподобався».
Її раптом охопив пронизливий смуток, що от немає в світі нікого, кому б вона могла купувати такі галстуки, а єдина людина, яка б могла по-справжньому оцінити її смак, переказує їй лише холодні привітання.
— Дайте-но мені, пані, цей галстук, — залунав позаду молодий веселий голос.
Марта обернулася: за нею стояв високий тонкий юнак з разючо гарним обличчям.
«Звідки я знаю це обличчя? — замислилася Марта. — Може, з реклам англійського брильянтину?..»
— Ви, пані, відмовляєтесь від галстука, правда? — елегантно вклоняючись, запитав юнак.
— Правда, — з жалем відповіла Марта. — На жаль, він дорогий…
— Але ж вам подобається, ні? — всміхнувся той, показуючи гарні зуби і з завченою майстерністю мружачи гарні блакитні очі.
— Дуже, — зітхнула Марта. — Я просто вмираю за такими галстуками.
— Яка спільність уподобань і смаків! — з ентузіазмом вигукнув юнак. — Я радий, що придбаю галстук, який вам подобається.
Марта злегка кивнула йому головою на прощання і поволі пішла вздовж рядів перекупок.
— Зараз, зараз! — гукнув їй услід юнак; він витяг з кишені сто злотих і похапцем подав їх перекупці.