Читать «Злий» онлайн - страница 191

— Десятку здачі, тільки швидше! — кинув він, схопив галстук і пхнув його в кишеню.

— Прошу, пані! — наздогнав він Марту, — я щось вам хочу сказати…

Марта зупинилась.

— Слухаю вас? — відгукнулась вона не без усміху; така дружня чемність починала їй подобатись.

— Я так давно, так палко прагну з вами познайомитись, — почав юнак, виймаючи з кишені галстук і притискаючи його до серця. — Щасливий випадок… такий самий смак. Розумієте, пані?

«Це вже щось нове, — майнуло в думках Марти. — Невже я заохочую його до таких раптових признань?»

Вона всміхнулася своїм променистим усміхом, щоб приховати несподівану веселість.

— Правда? — відповіла вона не без кокетства. — Страшенно люблю здійснювати прагнення.

Несвідомо вимовивши ці слова, вона зараз же завагався, сама вражена їх несподівано легковажним звучанням.

Гарні губи юнака склалися в трохи фамільярний усміх: його багатий досвід підказував йому, що справа піде легше, ніж він гадав.

— Ну, бачите, пані, — промовив він зовсім іншим оном, — я хочу зробити вам приємність, дозволивши виконувати мої прагнення. Єдине прагнення, яке я зараз маю, — це, щоб ми сьогодні не розлучалися, чарівна блондинко.

Він мимохідь, але з гордістю кинув погляд у дзеркальце, яке висіло поруч, на ліхтарному стовпі, обсмикнув під-как, поправив довгими пальцями з досить брудними нігтями вузол галстука на шиї і легким, але фамільярним рухом взяв Марту під руку. Марта зараз же звільнилась промовила з добре вивченим ваганням:

— Не знаю, чи нам сьогодні з цим пощастить… Але життя сьогодні ж не закінчується? — додала вона з повільною, лінивою афектацією.

— Сьогодні, сьогодні, сьогодні! — заспівав Метеор на це. — Все здійсниться, аби лиш бажання було…

— Але ж ми ще навіть не знайомі! — вигукнула Марта з трохи прибільшеною наївністю.

«Кохана, — розчулився Метеор про себе. — Дитинко! Яка ще свіжа. Мабуть, щойно стартує в Варшаві…»

— Правда, — вимовив він з каяттям, — дозвольте відрекомендуватися, пані: я — директор Хацяк.

— Директор? Чого? — з пошаною поцікавилася Марта. — Може, залізниці? Бо в мене, знаєте, пане директоре, є двоюрідний братік на залізниці… Страшенно там на нього напосілися за роботу, то, може, ви б щось допомогли?

— Ні, — відповів з гідністю Метеор. — Я директор швейної фабрики. Виробляємо одіж, розумієте, пані? Завжди щось можна підкинути тим, хто добрий до мене. А як ваше ім'я, можна знати?

— Дануся. Але мене кличуть Ірма. Ірма — моє друге ім'я, розумієте…

— А далі? — наполягав Метеор.

— Навіщо далі? — загадково спитала Марта: в словах її було стільки кокетства, що Єжи Метеор відчув блаженну впевненість мисливця, який незабаром стане власником вистежуваної ним здобичі.

— Панно Ірмо, — почав Метеор. — А може, пані Ірма?

— Пані, — серйозно ствердила Марта.

— А як звуть вашого чоловіка?

— Вітольд, — несподівано вихопилося в Марти. Але зараз же вона нахмурилася, подумала: «Що за ідіотські жарти?» і стиснула губи, лиха сама на себе.

— Так само, як мене, — голосно зрадів Метеор.