Читать «Злий» онлайн - страница 174

— Полундра! — гукнув вій пронизливо, шугнувши в групу своїх людей, захоплених, але й трохи приголомшених темпом подій. За ним мчав Клюсінський, мов наполоханий кінь. Вбігаючи в браму, Шая викинув гаманець із кишені в куток. Пан у котелку негайно ж підняв його і рушив до старигана, який сидів на ящику. На хвилину того заслонила юрба. Коли пан у котелку добрався до ящика, на ньому вже не було нікого. Секунду тому Юліуш Калодонт підхопився, наче вжалений, і побіг до виходу, йому здалося, що на тому боці, в юрбі, майнув якийсь капелюх, дуже схожий на чорний котелок.

8

Філіп Меринос нерухомо лежав у кріслі. Він був без піджака, розхристаний, на широких волохатих грудях, на серці — холодний пузир з льодом. Біля крісла поралася схвильована Анеля, змінюючи Мериносові компреси на голові. На сусідньому кріслі сидів Крушина з таким виглядом, наче над ним щойно промчав тайфун. Біля вікна, паличи цигарку, стояз Вільга. На письмовому столі, сховавши обличчя в долоні, сидів блідий Метеор.

— Якби не цей чоловічок, — раптом неприродно голосно обізвався Крушина, — не знаю, що й було б… Підкинув нас до швидкої допомоги, підігнав лікарів, щоб зробили укол… Не знаю, що було б без нього…

— Голова б дав дуба, — простогнала Анеля з розпачем у голосі.

— Ти, свиняче рило! — люто додала вона, звертаючись до Крушини, — отак на тебе можна покладатися…

— Анелю, — несподівано промовив Меринос міцним, впевненим голосом. — Будь спокійна, я так легко не дам дуба.

Запанувала тиша. Метеор важко зітхав, колупаючи в носі; він втратив усякий контроль над своїми рухами.

— Анелю, — спитав Меринос, — що б ти зробила, якби переконалася: один гад, останній сучий син, який на твоїх очах умер багато років тому, — живий?

— Я-а? Н-не знаю, — пробелькотіла Анеля; на її грубому обличчі відбилося неймовірне хвилювання.

З-поміж усіх довірених, досвідчених людей голова звертався за порадою саме до неї.

— То він вмер… чи живий? — спитала вона досить доречно.

— Виходити, живий, — відповів Меринос з важким зітханням. — Живий, я сам бачив. Ніколи б не повірив, якби не бачив.

— Цигарку! — раптом підвівся він.

Вільга подав йому коробок, а Метеор схопився з місця із запальничкою в руці.

Анелю, — повторив Меринос. — Що б ти зробила?

Було в його голосі щось страшне, булькотливе. Він стояв, ще блідий, але могутній і кремезний, в розхристаній шовковій сорочці, з-під якої темніли волохаті м'язи рук і рудей.

— Я-а-а? — почала Анеля, неспроможна видушити з ебе хоч слово.

— Не знаю, чого він хоче… — роздумливо почав Меринос, зупиняючись перед Вільгою і сковзнувши невидющим ирітоким поглядом по обвислому обличчю інженера, — чого він може хотіти? Але знаю, що не матиму життя, доки він не умре знову… І цього разу — назавжди… На амінь… Але для того, щоб так сталося, треба поміркувати, добре поміркувати, рішуче, несхибно! Досить уже цих «розробок» з допомогою штурханів та залізних труб! Голова… Ось що! — постукав він себе пальцем по лобі. — Ось що вирішує і перемагає. Правда, інженере? — Він так страшно всміхнувся, блиснувши білими міцними зубами, що Альберт Вільга, котрий зовсім не був боягузом, відчув, як сорочка прилипає йому до спини.