Читать «Злий» онлайн - страница 146

— Їдьте просто Алеями до Желязної, пане докторе, — порадив Метеор, дбайливо поправляючи складку м'яких фланельових брюк.

— Угм, — буркнув лікар роздратовано.

— Це правда, — запобігливо всміхнувся Метеор. — Ви повинні неодмінно стягтися на щось краще, ніж цей брудний футляр на колесах. — Він показав рухом голови на незграбний кузов машини, в якій вони їхали.

Машина завернула на Желязну, потім на Крохмальну й зупинилася навпроти обдертого кам'яного будинку. Метеор і лікар вийшли з машини. Лікар старанно замкнув дверцята машини і сховав ключики в кишеню.

Обидва минули темну широку браму й вийшли на подвір'я, де позаду тяглися нескінченні гаражі. Лікар кинув недопалену цигарку і старанно затоптав її підошвою.

На подвір'ї скрізь валялося різне автомобільне причандалля, а забетонована площадка для лагодження шасі свідчила, що тут міститься солідне підприємство. Плями мастила навколо, розмонтовані машини без коліс, розібрані мотори, в засмальцьованих комбінезонах і брудних спортивних сорочках робітники, що поралися біля машин, — все це становило картину, повну життя, трохи одноманітну своїми сіро-коричньовими тонами, але багату на безліч деталей.

До прибулих підійшов стрункий блондин з поцяткованим плямами мастила, давно не голеним обличчям, з приклеєною до куточка рота цигаркою. Він обтирав брудні руки клоччям.

— Добридень, пане директоре, — посміхнувся він до Метеора, не випускаючи недокурка з рота; він говорив із співучим провінціальним акцентом.

— Як ся маєш, Пацюк? — дружньо привітався Метеор. — Пан інженер є?

— А є, є, — заспівав Пацюк. — Прошу, прошу…

Він відступив з дороги, даючи їм пройти. Метеор з лікарем рушили в глиб гаража, і Метеор штовхнув диктові двері з прибитою на них картонною табличкою, на якій чорнів зроблений тушшю напис: «Контора».

За диктовими дверима тягнувся невеличкий коридорчик, де відразу впадали в око важкі, оббиті шкірою двері з написом па скляній табличці: «Директор». Метеор прочинив їх й жартівливо постукав з середини. Почулося голосне: «Прошу!»

Метеор пропустив лікаря поперед себе.

— Чолом, Алюсю, — дружньо привітався він з лисим мужчиною з обвислим довгим обличчям, котрий підвів бліді, безбарвні очі з-за свого письмового столу й кинув погляд на прибулих.

— Сервус! — холодно відповів інженер Вільга, підводячись.

— Дозвольте відрекомендувати, — невимушено жестикулював Метеор. — Пан доктор Дзідзяшевський, пан інженер Вільга. Пан доктор Дзідзяшевський цікавиться хорошими машинами, — інформував він далі.

— Це мене дуже тішить, — скупо посміхнувся Вільга. Лікар Дзідзяшевський відповів такою ж самою посмішкою.

— Угм, — кашлянув він, відзначаючи тим свою присутність та участь у розмові, й почав з зацікавленням роздивлятися навколо.

Кімната була без вікон, яскраво освітлена лампочкою під матовим ковпаком. Тут стояли письмовий і канцелярський столи, вкриті потертим зеленим папером; біля стіни містився конторський сейф. Завіса з червоного сукна навпроти дверей приховувала, мабуть, якийсь вхід або нішу.