Читать «Злий» онлайн - страница 144

— Ні-і-і! — засміявся він з усією можливою щирістю. — Я не з міліції. Цього Люлека я знаю краще, ніж ви. Я жартував, просто, як то кажуть, брав вас на бога.

Гавайка дивилась на нього з дедалі більшим недовір'ям.

— А ви хто такий? — перейшла вона в раптову контратаку. — Дзюру знаєте, Люлека знаєте…

— Я журналіст, — серйозно відповів Колянко. — Знаю безліч людей у Варшаві.

Щось зовсім нове спалахнуло в очах Гавайки, й Колянко це помітив.

— Де ви працюєте, пане? — спитала Гавайка майже благально.

— У газеті «Експрес вєчорни». Якусь хвилину панувала тиша.

— А ви не могли б сказати, як ваше імя? — в голосі дівчини було благання, цього разу вже неприховане.

— Мене звуть Колянко. — Він проникливо глянув на неї. — Едвін Колянко.

Очі дівчини злагідніли, в голосі забриніли нотки несподіваної інтимності.

— Він весь час мені розповідає про вас, — мовила вона без усміху, серйозно, з глибоко прихованою ноткою ревнощів. — Дуже вас любить. Говорить про вас, як про батька.

Колянко мовчав. Він не знав, що сказати, як віддячити за цю щирість.

— Хто? Люлек? — спитав він з хитрим усміхом.

— Так, Люлек, — підтвердила Гавайка.

В цю хвилину за столом, де сиділо четверо хлопців, вибухнув скандал. Спершу залунали гнівні голоси й прокльони. Раптом полетів стіл, перекинуті стільці з грюком попадали на підлогу. Двоє хлопців схопилось на ноги, тремтячи від звірячої люті: це були високі, кремезні хлопчаки з наллятими кров'ю обличчями, на яких зараз палахкотіла ненависть. Їх двоє товаришів теж схопилися на ноги, бліді й тремтячі. Вони кинулися розбороняти супротивників, гукаючи пискливими від хвилювання фальцетами:

— Юзеку! Дай спокій! Владеку! Не дурій! Благаю тебе! Юзеку! Заспокойся! Зроби це для мене! Тут люди! Владеку! Стримайся! Юзеку!..

Гавайка зблідла. Колянко відчув, що серце неначе розриває йому груди від хвилювання й тріпоче вже в горлянці. Він не міг відірвати загіпнотизованого погляду від цієї групи, не міг навіть рушити з місця.

З-за завіси вискочив плечистий чоловік з товстою шиєю, з окулярами на величезному носі і кинувся в самісінький центр колотнечі, гукаючи:

— На вулицю! Геть звідси! Зараз же! Гавайко, по міліцію!

Супротивники рвалися один до одного, шарпалися в обіймах товаришів.

— Юзеку! На рани божі! Владеку! Коханий! Брате!

— Він мені тут не дзявкатиме, цей голодранець паршивий, — важко дихав Владек.

— Я йому покажу, золотареві смердючому… — запінившись, хрипів Юзек.

«О боже! — гарячково думав Колянко. — Вони ж повбивають один одного! Такі великі, дужі хлопці…»

— Міліціє-е-е-е! — лементувала гладка касирка. Двері бару розчахнулись від штурхана знадвору, кілька людей вбігло всередину і нерішуче зупинилося. В цю мить Владек на секунду видерся з рук товариша, блискавично схопив Юзека за волосся й шарпнув униз, стукнувши його водночас коліном у підборіддя. З волосся бризнули вузькі струмочки крові, обличчя Юзека враз почервоніло й набрякло. Юзек, мов поранений кабан, одним ривком струсив з себе офіціанта й товариша і блискавично, з силою парового молота, зацідив кулаком просто в ніс Владека, що стояв начебто загальмований своїм власним вчинком.