Читать «Злий» онлайн - страница 143

— Великий кухоль світлого! — відповів Колянко.

На обличчі офіціанта та в його погляді він прочитав виразне запитання: «Чого ти тут шукаєш, недотепо? Чого хоче тут ця пика?» В ньому народилося бажання швидше втекти звідси, вийти без єдиного слова.

В цю хвилину з-за одної з потертих завіс вийшла дівчина: вона була одягнена в бруднуватий фартух і обтирала руки ганчіркою. Колянко остаточно розгубився.

«Нічого не розумію, — подумав він майже злякано, — вона тут працює?»

— Гавайко, — покликала гладка жінка з-за прилавка, — видай пляшку світлого. Іду вечеряти.

«Гавайка! — подумав з іронічним тріумфом Колянко. — Як влучно! Чорне волосся, великі темні очі, пухкі губи, трохи опуклі вилиці. Гавайка… Добре».

Офіціант приніс йому пляшку пива і величезний півлітровий кухоль.

«Чого тут так вороже на мене дивляться?» замислився Колянко.

— Пане офіціанте, — вигукнув він з усією можливою чемністю, — можна заплатити?

Він глянув на дівчину, й погляди їх зустрілися.

«Впізнала мене, — подумав він з болючою прикрістю. — Що тепер буде?»

Сорочка прилипла йому до спини від заклопотання.

Гавайка вийшла з-за буфету і підійшла до нього, обтираючи руки ганчіркою.

— Ми знайомі, — промовила вона холодно і значущо, сідаючи без запрошення біля столика. — Навіщо ви сюди прийшли, пане?

— Добривечір! — нещиро всміхнувся Колянко. — Я опинився тут зовсім випадково. Мені захотілося пива…

— Ее-е-е, — буркнула Гавайка з сумнівом, — мабуть, ні. Ви, пане, колега Кароля Дзюри. Напевне це він вас сюди прислав. Він вже робив такі номери, коли ми посварилися останнім разом.

— Колега? — всміхнувся Колянко з трохи злостивою іронією. — Це забагато сказано.

Раптом він подумав, що віддав би дуже багато, аби тільки здобути довір'я цієї дівчини.

«Як це зробити? — гарячково міркував він. — Як до цього дійти?»

Темні, гарно окреслені очі Гавайки спостерігали його насторожено й вороже.

— Цей Кароль — дуже пристойний хлопчина, але скажіть йому, пане, хай він од мене відчепиться. Нічого не вдієш. Я йому це сказала сьогодні, а він наполягає. Шкода мені його, та що поробиш?

Щось схоже на раптове прагнення признатися чи поділитися з кимось своїми почуттями заблищало в очах Гавайки.

«Зараз!» подумав Колянко, зрадівши, й хитро спитав:

— А хто той хлопець, з яким ви, пані, були сьогодні? Такий блондин?

— Люлек? — кинула дівчина, вражена й здивована, але зараз же зіщулилась, мов кішка. — А вам що до цього? Хто ви такий? — спитала вона, підносячи голос.

Офіціант біля буфету глянув на них з зацікавленням.

— Ви, пані, відповідайте, добре? Але тільки без крику… — зробив Колянко небезпечний хід.

— А… там один, — відповіла Гавайка, несподівано лагідніше й тихше, — знайомий.

— Хто він, цей Люлек? — рішуче наполягав. Колянко. В очах Гавайки замигтіла варшавська кмітливість, губи її скривилися хитрою гримасою.

— Як хочете питати — спершу покажіть посвідку, — заявила вона із свідомою впевненістю. — Заради гарних очей не скажу нічого… Розмовляю з агентами тільки так. Не інакше.

«Явно захищає його, боїться за нього, — подумав Колянко; він ще не знав, радіти йому чи засмучуватись. — Невже з Кубою справді щось не гаразд?» раптом вкололо його в серце.