Читать «Балтазар прибуває в понеділок» онлайн - страница 7

Минуло сім літ. Швиденько промчали перші п’ять років, трудніше — останні два, відтоді, як почалися суперечки з Іоанною.

— Всі від’їздять, Марине. Чула, що й Дрегенеску переїздять.

— Так? Переїздять? Куди?

— До Онешти. Його викликав батько, який працює там на якійсь фабриці.

Так буває, коли один переїздить до міста, то тягне за собою всіх родичів.

— Лише ми зостанемося в цій дірці.

— Тобі тут не подобається? Та ти ж тут народилася, Іоанно!

— І ті, хто виїздять, теж тут народилися. Згадай, яким було село, коли ти приїхав, і яке воно сьогодні?

— Гм-м, так!.. Одна по одній виїхало багато родин. Та не бійся, пенсійний вік і нас тут не застане.

— Ще чого не вистачає! Дівчина росте, треба її влаштувати до хорошої школи. А крім того, ми самі ще молоді. Хіба ми не маємо права прожити своє життя Інакше? Тут ні театру, ні опери, ні кіно. Нічого, крім того нещасного радіо.

— А кіно…

Правда, іноді кінопересувка приїздила до них на виселок. Коли траплялася та подія, відповідальний кооперативу Філіп підіймався на пагорб, прикладав руки до рота й кричав:

— Увага!.. Увага! Увечері кіно!..

Його чуло все село, вірніше, ті, що залишилися ще тут…

Капітан Кодру стрепенувся, думки його літали далеко. Сталося те, що надто рідко трапляється у цих краях. На кілька хвилин, — капітан із досвіду знав, що не на довше, — вітер раптом ущух. Він уявив собі, що відбувається поряд, у загальній спальні. Тиша розбудила людей, і тепер вони заворушилися під ковдрами. Деякі з них не встигли поспати й години. А котра година тепер? Друга. Ніч, майже. минула. Невже й цієї ночі нічого не трапиться?

За мить вітер дмухнув знову, а будинок прикордонної застави, ніби повітряний корабель, знову полинув у плавання крізь цю чорну ніч, що, мов на зло, сприяла шпигунові. Капітанові раптом схотілося спати. Та він не бажав того, і щоб відігнати сон, подзвонив «Аврорі». Йому відповів капітан Феркешану.

— Тебе чутно, Феркешану?

— Нічого! Тихо! А в тебе?

— Також.

— Нащо ж ти мені дзвониш?

— Щоб дізнатися, як у тебе справи,

— Тепер дійсно погані, бо ти збудив мене.

— Ти міг спати? — здивувався Кодру.

— А чом би й ні?

— Тому, що я не зімкнув очей.

— То твоя справа. Що стосується мене, то я, мов той англієць.

— Так. Ти спокійний! І я тобі заздрю.

— До речі, мені теж дзвонив Іонашку. Гадаю, що це скінчиться дурницею.

— Хочеш сказати, що шпигун пройде?

— Хочу сказати, що ми на нього чекаємо тут, а він прослизне біс його знає де.

— Не думаю. По тривозі піднято всі прикордонні застави…

— Якщо не думаєш, то дай мені заснути, Так хочеться спати.

— Кінчаю!.. На добраніч і пробач, що потурбував тебе.

Та тої ж миті, як він поклав трубку, задзеленчав телефон.

— Алло! Хто біля апарата?

— Солдат Вульпе Іларіон. Доповідаю: поблизу орієнтира «Гелушка:» я виявив слід на смузі.

— Який слід?

— Свіжий, товаришу капітан.

— Не те цікавить мене, а напрям. Слід іде до дільниці, яку охороняємо, чи від неї?

— Від неї, товаришу капітан.

— Негайно рушаю туди! — Кодру кинув трубку і сердито прошепотів: — Однак шпигун пройшов! І саме через мою дільницю.

II. КАПРАЛ ДЕТУНАТУ ЗНИК