Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 65

— Шкура бика, якщо вона натягнута і суха, дуже міцна, — пояснив учитель, — її не могли пробити стріли… В кінці дев’ятого віку, коли араби оточили острів на Севані, вони були озброєні такими щитами. На острові було військо вірменського царя Ашота Залізного.

— Він так і загинув у облозі? — запитав Грикор.

— Ні, він із сотнею воїнів зробив вилазку і розбив арабів.

— Всього лише? — здивувався Камо.

— В ті часи у війнах велику роль відігравала погода. І саме тоді, коли Ашот Залізний зі своїми воїнами плив до берега, зійшло сонце. Воно сліпило очі арабам, і, стріляючи по барках царя, вони робили промахи. їхні стріли падали у воду. Як усе добре збереглося! Печера відкрита сонцю, суха. Зараз ми дещо спустимо вниз… Камо, дай вірьовку, а ти, Грикоре, склади ці речі в мішок.

Поки діти обережно ховали в мішок знахідки, вчитель пройшов у глибину печери. Незабаром звідти долинув його голос:

— Знайшов внутрішній хід. Ідіть сюди!

Камо і Грикор побігли до вчителя. В глибині печери відкривався вузенький прохід. Освітивши його кишеньковим ліхтариком, Камо здивовано промовив:

— Товаришу Арам, адже цей хід людьми зроблено. Погляньте, на стінах сліди якогось знаряддя: кирки чи лома. Цікаво, куди веде цей хід?

— Пригніться, — сказав учитель, — склепіння тут дуже низьке. Обережно!

І, зігнувшись майже вдвоє, Арам Акопян пішов уперед. За ним рушили хлопчики.

За кілька кроків вони зупинилися: хід роздвоювався.

— Куди ж нам іти? — замислився Арам Акопян,

— Підемо навмання — праворуч, — запропонував Камо.

Учитель мовчки повернув праворуч.

Хід був низький, і просуватись вперед їм доводилось то навкарачки, то плазом.

Прохід дедалі світлішав. Ще кілька кроків — і вони вийшли в іншу печеру.

Діти не змогли стримати захоплених вигуків.

На краю печери, над проваллям, сиділо два величезних птахи. Це були гірські орли-беркути, найбільші і найсильніші з сім’ї орлів. У них було біле пір’я з темнобурою «оборкою» на кінцях крил і чорною — на хвості. Кошлаті ноги у них були ніби в штанях — також темнобурих. Почувши наближення людей, орли вороже глянули на них і, важко розправивши крила, знялися і полетіли в міжгір’я.

В одному з кутків печери, на виступі стіни, лежав купками хмиз. З них, витягуючи горбоносі на кошлатих шиях голови, виглядали орлята. Здивування і переляк відбивалися в їхніх темнокорих очах.

— Гніздо орла, — прошепотів Камо.

— Чому ж вони не летять? — запитав Грикор.

— Пташенята… Мабуть, ще не вміють літати.

— Постелі! Постелі! Ціла гірка з сінників і ковдр! — вигукнув Камо.

Він кинувся туди, але вчитель стримав його.

— Не зачіпайте! — стурбовано крикнув він.

Руки з Арама Акопяна тремтіли, а очі горіли незвичайним блиском: знахідка, очевидно, була особливо важливою.

— Не зачіпайте! — повторив він.

Кілька хвилин учитель стояв нерухомо, оглядаючи все навколо. Здавалося, він боявся, що найменший рух відразу ж порушить порядок, який століттями панував у цій печері.

«Гірка» складалася з сінників, ковдр, тіістрявотканих покривал, квітчастих килимів. На землі перед нею було постелено великий, товстий повстяник, накритий зверху килимом, а на килимі лежали подушки і мутаки. Століття тому на ньому килимі сиділи, по-східному склавши ноги і спершись на м’які мутаки. На одній мутаці збереглася навіть заглибина.