Читать «Таємниця гірського озера» онлайн

Пригодницька повість з життя юних натуралістів

ЧАСТИНА ПЕРША

Якось уранці на березі найкоротшої в світі річки

— Дідусю, дай-но мені самому разочок закинути, — просив Камо, намагаючись відібрати у старого рибалки сітку.

— Ет, любий, облиш. На все треба кмітливість. Не зумієш — тільки налякаєш та розженеш рибу.

— Дідусю, дай! — не вгамовувався Камо.

— Гаразд. Але підожди. Спочатку я сам закину… Бачиш, зграйка підпливла.

Він закинув сітку якомога тихіше. Сітка рівно лягла на воду, і прив’язані до неї грузила відразу ж потягли її вниз.

— Дідусю, давай разом витягнемо! — наполягав Камо.

— Хлопче, сітку витягати треба теж з розумом. Смикнеш різко, дивись — і втекла риба. Тягнути треба поволі, щоб риба не зрозуміла, що вона вже в сітці. Кмітливість тут потрібна.

Взявши сітку за кінець, старий обережно потягнув її до себе. Сітка затремтіла в його руках.

Камо також вхопився за вірьовку і разом з дідусем тягнув сітку.

— Ой! Впіймали! Ще й скільки… Армене, допоможи!.. — зраділо кричав він товаришеві.

Поклавши книги на траву, Армен побіг до Камо. Вони втрьох витягли сітку на берег і висипали улов разом з мохом на молоду зелень, що густо вкривала берег. Великі сріблясті рибини з червоними, як кров, цяточками на боках, тріпочучи, наповзали одна на одну і широко відкривали роти, немов їм невистачало повітря.

— Ой! Як багато… На моє щастя витягнув, правда, дідусю? — стрибаючи від радощів, галасував Камо.

Тільки Армен сумно дивився на вмираючих рибок. Одна з них, маленька, одчайдушно билася в смертельній агонії. Він узяв її і кинув у річку. Торкнувшись води, вона безсило вигнулась, показавши білий живіт, потім почала жадібно ковтати воду і за кілька секунд зникла в глибині річки. Хлопчик задоволено посміхнувся до товариша:

— Камо, давай випустимо кілька маленьких, нехай пливуть.

— Тобі дай волю, то ти й великих випустиш, — добродушно відповів Камо.

А старий рибалка, наповнюючи рибою кошик, сказав повчально:

— Людина з м’яким серцем ніколи не буде мисливцем. Який це мисливець… Замолоду і я був такий, як ти, жалісливий. Та згодом, в старі часи, зустрівся з такою жорстокістю, що серце зачерствіло…

— Ого-го-го! Ви, я бачу, спозаранку щось смачненьке зловили! — почулося позаду них.

Підстрибуючи на одній, здоровій, нозі і розмахуючи в повітрі довгою сукуватою палицею, до них підбіг веселун і жартівник Грикор, шкільний товариш Камо і Армена. Ще маленьким, видираючи воронячі гнізда, він упав з високої тополі, що стояла біля старого млина, і зламав собі ногу. Грикор, як сам він любив говорити, був позаштатним помічником колгоспного пастуха. З дитячих літ він кохався в телятах і тепер, у вільний від навчання час, любовно доглядав їх. Влітку, коли надходили канікули, хлопець ставав справжнім пастухом, віддаючи все своє уміння догляду за худобою.

— Ти, діду, на моє щастя закинь. Слово честі, скільки не зловиш, усе з’їм, — попросив Грикор і додав жартома: — Ні, краще не закидай на моє щастя. Коли б я мав щастя, то моя нога було б рівна, як і у вас…

— Ні, любі, скільки ж ми можемо наловити риби сіткою? Хіба нею нагодуєш усіх колгоспників? Гляньте, все село у полі! Починається весняний день!