Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 67

Тепер вона тривожно літала біля входу, а пташенята, вистромивши голови з гнізда, відчайдушно пищали, упрошуючи матір не залишати їх без захисту.

Камо так закутав у куртку захоплене ним орля, що те і писнути не могло, і орлиця, не знаючи, що одне з її дитинчат у полоні, більше не нападала на людей.

— Ну, як ти себе почуваєш? — сміючись, запитав Камо у Грикора.

— Ой, ця негідниця мало плече мені не вирвала…

— Покажи-но своє плече… Дрібниці, подряпала трохи. Побачиш, як усі в селі здивуються, коли ми покажемо орля! Такого впіймати — не жарт… За нього і подряпину одержати не жаль…

Зв’язавши орляті ноги, Камо відніс його в темний куток. Пташеня встигло, проте, до крові подряпати хлопчикові руку і порвати йому сорочку.

— Асмік, Армен, ми зловили орля! — підійшовши до краю печери, крикнув Камо в міжгір’я.

— Покажи, Камо! — долинув знизу радісний голос Асмік.

— Зараз, зараз принесу, — пообіцяв Камо, але, побачивши орлицю, що грізно ширяла над міжгір’ям, показати орля не наважився.

Хлопчики підійшли до вчителя, який оглядав щось у глибині печери.

Тут Грикор несподівано побачив кістяк людини: вона сиділа, притулившись до стіни, і, здавалося, сміялась.

Злякано змахнувши руками, Грикор позадкував і ненароком упав спиною просто на постіль.

Сінники і ковдри, не витримавши ваги хлопчика, не зім’ялися під ним, а несподівано розсипались на порох — уцілів лише один куток «гірки».

Побачивши це, Камо закам’яніє від здивування, а вчитель сердито глянув на Грикора.

— Я ж попереджав — будьте обережними! — з досадою промовив він. Але, глянувши в напрямі погляду Грикора. хлопець також здригнувся всім тілом: таким страшним здався цей кістяк, що століття пробув тут. Біля його колін лежав величезний меч.

Побігли по тілу мурашки і в Камо.

Звівшись на ноги, Грикор стояв зовсім зніяковілий.

— Як це трапилося? Чому вони розсипались? — ледве міг вимовити він.

— І все це справді було постелями? — здивовано запитав Камо.

— Звичайно. Справжніми постелями! — сказав сердито Арам Акопян. показуючи на уцілілі залишки ковдр і сінників. — Ця ковдра була покрита шовком, ця — шерстю, ця — полотном… Погляньте, як добре збереглися фарби — їх наші предки добували з рослин. Шкода, що вони не передали своїм нащадкам секрет їхнього виготовлення.

— Чому ж постелі розсипались?

— Вони розсипались від часу. Поки їх ніхто не зачіпав, вони залишались ніби цілими. Досить було тільки доторкнутися — і бачиш, що вийшло…

«Ні, братці, мені тут з вами робити нічого. Вже краще піду я в місця медові», подумав Грикор і, обернувшись, сказав:

— Я йду звідси, — і, не чекаючи дозволу, зник в уже знайомому нам проході.

На «пасіці девів»

Добравшись до місця, де прохід в стіні печери розгалужувався, Грикор звернув у тунель, який, за його розрахунками, вів на «бджільник».

У цьому проході було похмуро і вогко. З його глибини віяло холодом. Стіни були вогкі, вкриті фосфорично виблискуючим слизом. Здавалося, що в темряві блискають очі якихось таємничих тварин, потвор, які ось-ось запитають, чого сюди прийшли люди.