Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 63

Армен, який увесь час лякливо обходив провалля, не витримав цього, пішов було до драбини, але Асмік схопила його за руку. Зупинила вона і Грикора.

— Ти теж залишайся, Грикоре, — сказала вона, поглядаючи на хвору ногу хлопчика. — Можеш розгубитися… Тобі важко буде…

— Що? Нога? — підвів брови Грикор. — Ти так солодко говориш, що коли б у мене зовсім не було ніг, і то я спустився б.

— Ні, ні, не треба! — благала Асмік. — Може лихо скоїтись…

— Саме цього я й хочу, щоб трапилось. Щоб і друга моя нога зламалася. Нехай заниє твоє серденько! Почнеш жаліти, перев’язувати, доглядати, — продовжував жартувати Грикор, а сам уже взявся за кінець драбини

Асмік суворо подивилась на нього.

— Ну, якщо ти так на мене дивишся, візьму й кинуся з горя в провалля, — зробивши ображену міну, сказав Грикор і підступив до драбини.

Спустився Грикор з такою швидкістю, що Асмік здалося, ніби він справді кинувся в провалля.

— Ой, дідусю! — вигукнула вона і припала до діда Асатура.

Захвилювався і Армен. Та за кілька хвилин знизу долинули радісні вигуки Грикора:

— Голуб’ята мої, життя віддам за ваші пісеньки, за ваші золоті смачненькі соти!.. Стривайте, всіх вас у колгосп заберу.

Настала тиша, глибока тривожна тиша. Потім знову долинув захоплений голос Грикора:

— Друзі, друзі! Асмік, Армене! Найсолодше, що є у світі, знаходиться тут. Ну й мед! Не мед, а лите золото, і віск — не віск, а справжній янтар!

Грикор замовк і зник у печері. Ті, що залишилися нагорі, з хвилюванням чекали, що буде далі.

За кілька хвилин Грикор знову з’явився на карнизі.

— Тут тисячу років тому люди жили! — гукав він. — Чого-чого тільки під стінами не наставлено: глечики, кинджали, черепи, кістки. їй-право, щоб моя хата згоріла!

Слідом за Грикором з печери виглянув Камо і, побачивши схилені над проваллям голови діда Асатура і Армена, закричав:

— Ідіть назад, у міжгір’я! Ми спускатимемо туди наші знахідки.

Скористуємося часом, поки дід Асатур, Армен, Асмік і Чамбар спускаються зі скелі, і заглянемо в печеру. Що знайшли тут наші герої?

У таємничих печерах

Арам Акопян і його учні стояли на карнизі і тепер уже зблизька розглядали стіни Чанчакару. Ліворуч від них було видно печеру, перед якою літав рій стриножених бджіл. Частина їх перелетіла па карниз і загрозливо дзижчала над головами неп рошених гостей. Промінь сонця, який упав у бджолину печеру, освітив соти, прикріплені майже біля входу до одної з її стін.

— Яким чином люди могли підняти караси у цю печеру? — запитав Камо в Арам а Акопяна.

— Так, це й справді загадка… — похитав головою вчитель.

Шкода, що ми не спустилися до входу на «пасіку».

— Шкодувати нічого. Давайте ввійдемо і ознайомимося з цією печерою. Але, діти, з усім, що б ми не знайшли, поводьтеся обережно, — попередив їх Арам Акопян.

— Та тут, здається, і нема нічого, — вдивляючись у сутінки печери, сказав Камо.

— А це ж що, по-вашому? — запитав Грикор, дістаючи з глибини печери глиняний глечик. — Чи не в ньому наші діди молоко заквашували?.. Подивіться, який великий! А це що? Цим навіть можна людину вбити! — Грикор урочисто виніс на світло спис з довгою ручкою.