Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 155

Хлопці кинулись до Камо і почали його обіймати.

— Ой, не всі разом, ставайте в чергу, — жартував Грикор.

Камо лише зараз помітив Артуша. Той стояв у кутку біля шафи і ніяково м’яв у руках шапку. Він був, як і всі інші, в поросі і землі.

На пожвавленому обличчі Камо промайнула тінь, він став серйознішим.

Асмік побачила це й поспішила на допомогу Артушеві.

— Ось, — промовила вона, ніби рекомендуючи його, — новий член нашого гуртка юних натуралістів. Він працює з нами в печері, підміняючи тебе. Артуш щиро визнав свою попередню поведінку негідною, і ми всі простили йому. Простиш і ти, Камо, чи не так?

Хіба могло будь-яке почуття помсти, злоби, недоброзичливості знайти місце в серці хлопця? Та й чи було воно в ньому колись, у доброму серці Камо? Та ще тепер, коли він тільки-но врятований від смерті, був сповнений найкращих почуттів, до всіх людей…

І тому, коли Артуш соромливо підійшов до нього, збираючись просити вибачення, Камо швидко затулив йому рота рукою і ласкаво промовив:

— Не треба. Тепер ми будемо добрими друзями. Я давно цього хотів.

І хлопчики обнялися.

— Ну, як ти себе почуваєш, Камо? — чуйно спитав Армен, узявши товариша за руку.

— Трохи важка голова, а то все добре.

— Ну, ще б пак не добре! — втрутився Грикор, лукаво покосившись убік Асмік.

— Як же вода, вода?.. — нетерпляче опитав Камо.

— Вода буде, працюємо. Сьогодні докопались до величезного плоского каменя, — сказав Сето. — Вода під ним — це зрозуміло. Проб’ємо камінь — вода фонтаном рине.

Камо схвильовано підвівся і сів на ліжку:

— Нащо в цю справу втрутилась будівельна бригада? Воду ми знайшли, ми й повинні її дати селу. Розумієте: ми. юні натуралісти! Ганьба, якщо нас випередить хтось інший. Для нас це справа честі.

— Ми власними силами не скоро впоралися б, а запізнюватись не можна. Вони правильно зробили, що прийшли нам на допомогу, — сказав Армен. — Якщо води не буде ще днів два-три, поля пропадуть…

Останні вибухи

Ще не настав ранок і село Лчаван спочивало в глибокому, міцному сні. Якийсь юнак верхи на маленькому рябому коникові, з прив’язаною до сідла торбиною і ломом, поспішаючи, їхав у передранкових сутінках дорогою, що вела до Чорних скель. Він весь час оглядався, ніби робив щось таємниче і не хотів, щоб його бачили. Доїхавши до розбитого блискавкою дуба, він прив’язав до нього коня і поліз на скелю.

Добравшись до її вершини, юнак зупинився і подивився вниз.

Обрій на сході помалу світлішав, і зірки одна за одною згасали. Високо в небосхилі ще яскраво горіла тільки Венера.

В очеретах озера Гіллі пробуджувалось пернате населення. Ранковий вітерець, набігаючи з вершин Далі-Дагу иа дзеркальну гладінь Севану, вкривав її легкими брижами. Гігантське водоймище щохвилини зміняло свій колір і ставало дедалі світлішим.

Яке чудове життя! Яка чарівна гарна природа! Як хороше жити, насолоджуватись благами нашого чудового світу!..

Хлопець жадібно вдихав свіже ранкове повітря. Він живий, він знову в цьому чудовому, казковому світі! Він став ще милішім, жаданішим після того, як так близько пройшла смерть!.. І ніхто, ніхто, так як він, не міг зараз розуміти цінність життя і любити цей світ…