Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 157

Помітивши Артуша з товаришами, які поспішали до Чорних скель, Баграт зупинив їх:

— Ей, хлопці, куди ви з голими руками? На весілля, чи що? Назад! Візьміть лопати, кирки, ломи… Еге, і дід Асатур шкандибає! Заклав бороду за пазуху, значить, теж у похід зібрався… Цікава людина, хороша людина, — кивнув Баграт Араму Акопяну на старого мисливця.

Учитель тільки усміхався — хіба він не знав діда Асатура.

А Сона кричала:

— Сето, Сето! Шибенику, вернись, негіднику, не йди в те місце прокляте!

— Ти чого це знову розкричалась, бабо? І дав же тобі бог голосок, — докірливо похитав головою дід Асатур. Помовч трохи! Зараз усі підемо, побачимо, що треба робити.

І дід Асатур із своїм вірним другом Чамбаром теж попрямував до Чорних скель.

Швидко на вершині скелі над печерою зібралось багато сільської молоді. Сміливіші хлопці навіть Спустилися по вірьовочній драбинці і зникли в чорній пащі «воріт пекла».

А внизу, в міжгір’ї, зібралися колгоспники біля обгорілого дуба і, підвівши голови, з цікавістю поглядали вгору.

Внизу, біля дуба, дід зустрів Асмік.

Побачивши старого мисливця, вона радісно кинулась до нього:

Дідусю, а як же ми? Ми так і підемо в печеру?

— Як не підемо, хіба без нас щось вийде? — щиро здивувався дід Асатур. — Ходімо!

Не встигли старий мисливець з дівчинкою досягнути вершини, як знову, цього разу вже з міжгір’я, почувся голосний крик Сопи (і вона прибігла сюди з людьми):

— Ей, синку, Сето, агей, синочку, куди ти забрався! Вилазь звідти!.. Ой, сил моїх невистачає!

І, як навмисне, Сето раптом з’явився біля входу в печеру. Він був радісно схвильований.

— Почекай, почекай, мамо! — крикнув він униз, — нам тут зовсім мало роботи залишилось — рвонемо разок, і все буде ясно: чи то вода під камінням, чи то пекло… мало залишилось, почекай там…

Але не скінчивши, Сето раптом зірвався з місця і по вузькій стежці поквапливо поліз угору. Слідом за Сето вибігли інші хлопці і один за одним побігли за ним.

— Гей, агей, тікайте! — крикнув униз Грикор. — Тікайте! Зараз скеля лопне і весь світ сповниться рогатими чортами!..

Грикор, сміючись, помахав рукою колгоспникам, що скупчились унизу, і, підстрибуючи на одній нозі, кинувся доганяні товаришів, які вже спускалися вниз вузькою стежкою, що губилася з міжгір’ях.

— Ох, вже цей Грикор! — промовив хтось унизу. — Світ не бачив такого баляндрасника і насмішника такого…

Але тут і справді здригнулися і захиталися Чорні скелі. Оглушливий вибух струснув повітря. Руда хмара диму казковим драконом вішапом виповзла з «воріт пекла» і імлистою тінню закрила сонне. І раптом, з гуркотом, громом, дзвоном ринула в міжгір'я вода…

Вирвалась вона з чорної паді «воріт пекла», і своєї похмурої, багатовікової темниці, і бурхливим каскадом ринула вниз, у міжгір’я. Це був. напевне, найвищий, найчудовіший водоспад у світі… З неосяжної височини спадав могутній потік холодної, світлої води, дробився об виступи скель, розсипався міріадами райдужних бризок та іскор, що яскраво горіли на сонці…

Важко передати словами захоплення колгоспників. У першу мить вони ніби втратили мову і мовчали, палаючими очима дивились на доріжку, то раптово виникла на чорному тілі скелі, — живу, бурхливу, в сріблястому мереживі піни. Потім мовчанку порушила громове «ура». В повітря злетіли шапки. Люди опустились на коліна, припадали до води, торкаючись її, ніби цілуючи устами…