Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 153

Знову до Чорних скель

Світало. Асмік, прокинувшись, відчула, що серце в неї не щемить, як учора, їй було так легко і радісно! Вона скинула ковдру, скочила з ліжка і швидко вляглась. Їй хотілось піти до Камо, але так рано йти самій їй здавалось незручним.

Асмік побігла до Грикора:

— Ходімо до Камо!

Їх зустріла мати Камо і, приклавши палець до губів, сказала:

— Тс-с! Він спить.

— Ну-ну, хай спить, йому це треба, — відповів Грикор. — А ми, Асмік, вернемося поки що до нас.

Услід за ними до Грикора прийшли Армен і Сето.

— Зайдем до Камо? — спитав Армен.

— Ні, він спить, не треба його турбувати.

— Добре, хай відпочиває. Підемо самі. Ось лише Артуша треба взяти, він хотів неодмінно піти з нами.

І вони пішли до Артуша.

— Ти куди, синку? — крикнула мати навздогін Грикорові.

— Ми… збирати гілки, — змушений був збрехати Грикор.

Він боявся, що після всього того, що сталося вчора, мати не пустить його до Чорних скель.

Всі радісно рушили вперед, і перед ними знову постала знайома картина: обпалені сонцем, знеможені від спраги поля і долини.

Колгоспники напружено працювали, поглиблюючи річище каналу. Широкою чорною стрічкою простягся він, спускаючись по схилах Далі-Дагу до спраглих посівів. І все це зробили колгоспники за одну ніч!

Голова колгоспу Баграт втратив свою холоднокровність. Він гарячився:

— Ну-ну, мої любенькі, працюйте по-військовому! Завдання таке — по чотири кубометри на людину. Виконав — доповідай. По-бойовому!.. Сьогодні, що б не було, проведемо воду: будівельна бригада всю ніч на Чорних скелях працювала.

Ніби у відповідь на ці слова, з боку Чорних скель почулись один за одним кілька вибухів. Хмари диму й пилу вирвались із печери.

— Ми запізнились! Вони випередили нас! — засмучено промовив Армен. — Ходімо швидше!..

І вони побігли.

Ось і Чорні скелі. Стародавній дуб стоїть, з низу до гори обпалений, стовбур його розколовся, гілки позвисали — поламані, обвуглені. Мідний глечик, винуватець загибелі дуба, лежав у корінні дерева, почорнілий і сплющений.

На вершині Чорних скель з’явились люди, і хтось із них крикнув униз:

— Грикоре, це ти? Що, зміна прийшла?

— Так, прийшла. Залиште там ломи, спускайтеся.

Будівельна бригада, що працювала в печері, спустилася в ущелину. На зміну їм піднялись на гору наші хлоп’ята.

Важко змахуючи крилами, знялися з вершини скелі орли й закружляли над головами хлопців. Десь тут, у печерах, були їхні гнізда, і орли готувались до захисту своїх пташенят.

Але хлоп’ятам було не до орлів. Вони увійшли в печеру. В ній було темно і волого. Вузький вхід поступово розширювався. Стіни й низ були вологі і покриті слизом. Звідкись, нібито з-під землі, чути було глухі звуки. Що далі йшли хлоп’ята, то звуки ці ставали чутніші.

Хлопці підійшли до вузької чорної щілини — проходу в одній із стін.

Артуш засвітив ліхтар, але сильний холодний струмінь повітря, що дихнуло з щілини, вмить загасив його. Довелось пробиратися навпомацки, повзком, весь час кудись вгору. Однак шлях був уже знайомий. За цим проходом була друга печера, де хлопці організували перші вибухи. Слідом за ними сюди приходила і будівельна бригада. Тут вона залишила ломи.