Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 143

Ашот Гаспарян уважно перевірив усе ще раз і тоді наказав:

— Ну, готово! Тікайте!.. Підпалюю!

Він запалив сірник і підніс його до гнота. Почувся легкий тріск, спалахнув слабенький голубий вогник і побіг по шнуру до капсуля, зануреного в амонал.

Всі кинулись в сусідню печеру і там причаїлись біля стінки.

Не минуло й хвилини, як пролунав оглушливий вибух. Скеля здригнулася.

Задушливий запах вибухівки сповнив повітря. Їдка пилюка розкришеного каміння і важкий запах амоналу змушували важко дихати.

У темряві, прорізаній тьмяним світлом кишенькового ліхтарика, обережно пробирались хлопці вслід за геологом до того місця, де був закладений заряд. Підняті вибухом брили каміння були розкидані навколо безформними кусками. На місці вибуху утворилась заглибина завбільшки з велику ванну. Скеля під ногами у хлопців здригнулась так, наче вони стояли на площадці великого генератора.

— Ну, вчений брате, що це, по-твоему? Казан у пеклі кипить чи вода біжить? — звернувся до Армена Грикор.

— Оскільки наукою існування пекла не встановлено, залишається передбачити, що в нас під ногами вирує вода, яка рине кудись униз, — відповів, посміхаючись, Армен.

— Вода? Справді вода?.. І ти так спокійно говориш?.. Та тут збожеволіти мало! Дай сюди лом, Сето! — крикнув Камо. Його охопила невимовна радість. Він навіть зблід від хвилювання. Схопивши лом, він почав гарячково розбивати ним дно утвореної вибухом заглибини.

— Ану, зупинись, Камо. Тихо, дай я послухаю.

Грикор ліг і приклав вухо до великого плоского каменя.

— Вода, справді вода! Справжня вода — булькає, хлюпоче, вирує, джерелом б’є! Вода, водичка моя люба, я тебе із в’язниці твоєї звільню, на білий світ виведу… Ех, друже, — поплескав він по плечі Сето, — чого стоїш, рота роззявив? Радій, радій!

Грикор стрімголов вибіг з печери і, підстрибуючи на одній нозі на самому краю обриву, закричав у міжгір’я:

— Воду, воду знайшли!

Надівши на кінець палиці папаху, Грикор з силою потряс нею — так він робив завжди, намагаючись привернути увагу телят, що розсипалися по луках.

Слідом за Грикором на край печери вибіг Камо і закричав, як божевільний:

— Дідусю, вода! Вода майже поруч! Канал, той самий канал!

— Ех, внуче, чого ж ви чекаєте? — обізвався старий. Що мені робити? Можливо, допомогти вам? — додав він, зовсім забувши про пекло і про свої страхи:

— Ні, дідусю. У нас нема більше капсулів, зараз ми йдемо до вас.

Повернувшись до товаришів, Камо сказав з досадою:

— Жаль, що немає в нас більше капсулів! Яка була б радість!..

Все село кинулось би до Чорних скель… А тепер доведеться ще почекати. Піднявшись по вірьовочній драбині на вершину, наші розвідники спустилися звідти в міжгір’я. На радощах ніхто з них не помічав, що йде сильний дощ.

Камо вже підходив до дерева, коли позаду нього почувся веселий голос:

— Тут, тут! Ми сховались від дощу! — І легкими, як у кізки, стрибками вибігла їм назустріч Асмік.

В цю ж мить знову вдарив грім такої страшної сили, ніби скеля розкололась або зразу вистрілили з сотні гармат. Асмік з Арменом злякано присіли. Те ж саме зробили Грикор і Сето, які йшли за ними. А Камо ніби якась невідома сила підкинула вгору: він змахнув руками і розпластався на землі ниць.