Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 145

А рахівник Месроп, перебираючи чотки, таємниче нашіптував старим жінкам:

— Дивіться, які хмари… Не може бути, щоб сатана залишив непокараними цих шибеників!..

І справді, натовп, що з’юрмився, побачив, як величезна темна хмара наповзала з заходу на Чорні скелі.

Перший вибух у скелі заглушив гуркіт грому.

— Над Чорними скелями грім, блискавка! Звідки в такий сонячний день чорні хмари? Вішап мстить! — кричала Сона, розмахуючи довгими, кістлявими руками. — Діти, дітоньки, загинули, пропали!.. Розгнівався в пеклі сатана… Вогненним батогом погрожує синочкові моєму!..

— Годі тобі каркати, вороно! — гримнув на неї коваль Самсон.

— Завжди так на землі буває — маслом сало мажуть, — незадоволено, як завжди, сказав бухгалтер Месроп. — А все через те, що жертв не приносимо уже скільки років господу богу…

— Ось тобі «жертва», — показав батько Камо йому під самий ніс великий кулак, — минув той час, коли ти морочив голову деяким бабам. Тепер не вдасться…

— Але ж я не говорю… Яке мені діло… — перелякано забубонів колишній дяк.

А над озером, над чорними скелями бурхала гроза — спалахували блискавки, гримів грім.

— Люди, дивіться, вогонь! Відчинилися двері пекла! — заголосила Сона. — І бог на нас, і пекло… Це помста сатаела! — кричала вона. — Сето, де мій Сето?..

Сона спустилася з даху і побігла з села до стежки, що вела до Чорних скель.

Захвилювалась і мати Камо.

— Самсоне, — сказала вона, — може, наш син там гине… Швидше! Скам’янів ти, чи що?

За Соною і Самсоном побігли матері Грикора і Асмік, а за ними навздогін і інші колгоспниці.

До Чорних скель, де гуркіт вибухів змішувався з розкотами грому, поспішала низенька бабуся. На її сухому, зморщеному обличчі був жах. Вона часто зупинялась, поглядаючи на небо, хрестилася і бубоніла:

— О сили небесні! Врятуйте мого Асатура!

Але які ж були вони здивовані й раді, коли на одному з поворотів стежки з веселою піснею вийшли їм назустріч всі наші герої! На безтурботних і радісних обличчях хлопців не було й ознаки будь-якого жаху, пережитого ними.

Старенька Наргіз обняла свого дідуся, матері — дітей, і почались безладні розпитування й запитання.

— Що це у вас там було? Що це гуркотіло там, наче в мене в кузні? — весело розпитував коваль Самсон.

— Як же без грому?.. З чортами воювали, — підморгнувши товаришам, відповів Грикор. — Ми їм під пекло динаміт підклали. Ну, зрозуміло, вони й розбушувалися… З комсомольцями — руки короткі — не впорались, ось вони й накинулись на дерево!

— Бідне дерево!

— І-і-і!.. Сліпі! Своїми очима бачила, як сатана по дереву вдарив… Неправду говориш! — втрутилася Сона.

Сето, зашарівшись по саме волосся, загримав на матір:

— Чи не досить тобі? А я звідки прийшов?

— І-і-і! Очі б мої не бачили — і моє ягнятко з пуття збили!..

Колгоспники, побачивши хлопців живими-здоровими, заспокоїлись і розійшлись по домівках.

Настала ніч, і в її густій пітьмі здавалося особливо яскравим полум’я догоряючого на Чанчакарі дерева.

* * *

Старий мисливець ніколи ще не був такий схвильований, як тієї ночі.