Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 141

— Грикор-джан! Ріднесенький! Ви мені всі дорогі, рідні, я б вас усіх не пустив у ті сатанинські ворота. Ви краще покажіть бригаді, де висаджувати, а самі йдіть додому. Бригада зробить, що треба.

Проте хлопці не хотіли й слухати старого мисливця. Тоді він почав упрошувати Асмік залишитися з ним:

— Донечко! Залишайся тут. Може бути дощ, гроза… Я по вітру відчуваю.

— Ну, добре, дідусю, я залишаюся з тобою, — погодилась Асмік, яка відчувала втому.

Дід Асатур мав рацію. Незабаром над Чорними скелями почали збиратися хмари. Стало навколо зловісно похмуро, немовби насупились гори. В долині розкотисто залунав грім.

Старий мисливець перехрестився. Це помітила Асмік і пирхнула в кулак.

«О господи, куди мені заховатися від цих комсомольців?» подумав дід.

Шоб змінити настрій, він почав розповідати про пригоди свого кума Мукела. Згодом старий запитав:

— А ти як міркуєш, онучко? Може, пекла немає?

Асмік не могла стримати сміху — таким серйозним стало обличчя дідуся, таким зосередженим погляд. Відчувалося, що для нього це не звичайне запитання, а таке ж важливе, як питання життя і смерті.

— Яке пекло, дідусю? Ти серйозно кажеш? Краще ходімо звідси: дощ накрапає, глянь — хмара яка суне. Дерево, мабуть, не захистить нас. Ходімо під ту скелю, — кликала Асмік діда Асатура.

Листя дуба під струмками дощу шелестіло так мелодійно, так приємно, як пісня матері над колискою. Дід сів, притулився до дерева і, мрійно посмоктуючи люльку, що давно згасла, говорив:

— Хай іде! Це золотий дощ! Хап іде.

Він благально зводив руки до неба і бубонів:

— Джан! Як приємно! Бач, хмари сунуть до наших ланів.

— Дідусю, ходімо! Намокнемо тут, — наполягала Асмік.

— Дай подрімати під золотим дощем. Скільки вже років я не сидів під деревом під час дощу.

Раптом десь недалеко мигнула блискавка і зловісно щось загриміло, загуркотіло.

Дід схопився.

— Е, ні, залишатися в грозу під самотнім деревом небезпечно!

Старий мисливець поспішив слідом за Асмік у схованку під виступом скелі.

В цей час згори, з «воріт пекла», долинув зловісний гуркіт, десь загриміло, і дим жовтими клубками повалив з пащі печери.

* * *

Хмари, що набігли з гір, нарешті зібралися над Севаном. Темні, похмурі, ніби чорною завісою накрили вони світлу гладінь озера. Озеро теж почорніло, потемніло, але незабаром його гладенька поверхня затріпотіла, здавалось, безліччю білокрилих чайок. Не вітер, що налетів з гір, здійняв на Севані хвилі, покривши їх гребені білою мереживною піною.

Спала денна спека, повіяло прохолодою. Зів’ялі рослини ожили, затріпотіли…

А внизу, в долині, радісно вигукували колгоспники: «Дощ!.. дощ!..»

Якби ця злива пройшла над колгоспними полями, змученими спекою!

Сінокосарки, які працювали на берегах озера Гіллі, зупинилися. Бригадир Овсеп наказав припинити роботу.

— Дощ зіпсує скошене. Нехай пройде! — і, глянувши на членів своєї бригади, спитав: — А сухе сіно встигнемо зібрати до дощу?

— Чого там запитувати, тільки час гаяти! — сказав молодий кремезний колгоспник. — Почнемо, товариші!

Всі взялися за граблі.

— Ну, любі мої, давайте скоріше! — кивнув толовою Овсеп. і різнокольоровий потік озброєних граблями колгоспниць рушив уперед.