Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 142

Вахтанг Степанович Ананян

Поспішно згрібаючи сіно, жінки час од часу поглядали на небо. їх турбувало не те, що дощ промочить сіно: сіно намокне й висохне.

Побоювання колгоспників, що хмари проллються дощем саме над озером Севан, виправдались.

Справді, вітер віяв уже зі сходу на південь: хмари розлились дощем над озером.

— Сюди, сюди! Чого ви воду на воду ллєте!.. — махаючи шапкою, кликав хмари на колгоспні поля бригадир Овсеп. Але хмари, не донісши свого дорогоцінного вантажу до полів, віддали його озеру.

— Косити далі!.. — безнадійно махнув рукою Овсеп.

Знову із скреготом поповзли сінокосарки. Знову задзвеніли коси в руках колгоспників, рівненько підтинаючи траву і залишаючи на зеленій поверхні прибережних луків паралельні темнозелені смуги.

Вода! Вода!

Розвідники знову повернулись в печеру.

Ледве стримуючи свою радість, за дітьми йшов геолог. По сяючих обличчях дітей було видно, що трапилось щось надзвичайне.

Геолог уважно оглядав печеру. Постукуючи своїм молоточком, він то заходив у глиб печери, то вертався назад. Нарешті він сказав дітям, що нетерпляче очікували його рішення:

— Почнемо тут пробивати.

Сето почав довбати каміння. Армен присвічував йому ліхтарем.

— Армен. світи! Грикоре, вигрібай камінці, — командував Камо. — Дай тепер і я попрацюю. — І він узяв із рук Сето важкий лом.

Грикор старанно вигрібав з видовбаної ямки дрібне каміння, згортаючи його купкою на плоский уламок скелі.

— Малувато, — зауважив він. — Гора моя не більша за кулак…

— А як буде завбільшки з кавун, тоді можна буде покласти в пробоїну вибухівку… — сказав Ашот Гаспарян.

Камо, нетерплячий від природи, цього разу хвилювався найбільше. Він завзято довбав скелю Піт градом лився з нього.

— Зажди, — сказав Грикор, — що ти марно мучишся, як молодий віл, якого вперше запрягли! Кожна справа вимагає уміння, — додав він повчальним, як у діда Асатура, тоном. — Бий отак, не поспішаючи, не налягаючи. Камінь не силою, а вмінням треба брати.

Грикор, коли будували молочну ферму в колгоспі, допомагав працювати на каменоломні. Взявши в Камо лом, він почав бити ним по скелі розміреними ударами, не напружуючись і не поспішаючи. І незабаром купа уламків на плоскому камені почала зростати, а лом заглиблювався в скелю майже на дві п’яді.

— Бачиш? От як треба камінь довбати! — хизуючись, промовив Грикор.

Камо ніяково посміхнувся.

— Тепер, — додав Грикор, — дивись уважно. Оцей жовтий порошок — амонал, його треба висипати в пробоїну. Так! Тепер візьмемо цей чорний шнур — це гніт, а це — капсуль. Треба кінець гнота вкласти в капсуль, а капсуль зарити в амонал. Точно! Потім уламками закладемо пробоїну… Камо, допоможи утрамбувати… А кінець гнота повинен залишитися назовні.

— Ну так і роби, чого ж пояснюєш?

— Пояснюю, щоб ти засвоїв, — серйозно відповів Грикор. — Ну, тепер готово! Тільки зажди, не так трамбуєш, я ж говорив, що не на силу треба налягати, а на вміння… — І Грикор досвідченою рукою бувалого майстра утрамбував щебінь.

Його не можна було впізнати. Наче зовсім інша людина, а не вічний жартівник. Він давав розпорядження, і Камо з Сето беззаперечно підкорялися.