Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 144

Запалений блискавкою, гігантським факелом спалахнув дуб.

Дід-мисливець злякано вибіг з-під скелі, побачив хлопців, які припали до землі, і звів руки до неба: — О сатаеле, о боже пекла, що ж, яку відповідь я дам батькам цих дітей?.. О безжалісний, безсердечний дияволе!..

Асмік лежала, то відкриваючи, то закриваючи рота, схожа на викинуту з води рибку. Однак вона швидко опам’яталась і, похитуючись, звелась на ноги. Опам’ятались і Сето з Грикором, а незабаром і Камо.

Зніяковілі і злякані, хлопці мовчки дивились один на одного, на розгублене обличчя діда, на палаюче дерево…

Грикор заговорив перший:

— Мало ніг не витягли, поки воду знайшли, — засміявся він.

— Ходім, ходім, хлоп’ята! — тривожно підганяв їх дід.

Дорогою до села дід Асатур казав:

— Ну, що, по-вашому, не сатаел вас ударив?

— Як же б ми залишились живими, коли б він нас ударив? — засміявся Камо.

Старий глянув на хлопця недовірливо. Він все ще не міг позбутися дідівських темних забобонів.

— А чому ж він дерево вдарив, під яким ви були?

— Ніякого сатаела не існує. Блискавка вдарила. А блискавку притяг мідний глечик, — пояснив Армен. — Для блискавки це найкраща мішень.

— Це, мабуть, вірно, — в роздумі почухав потилицю дід. — Небіжчик дід Симон — кума мого Мукела батько — ішов якось під час грози з заступом на плечі, от блискавка і вдарила в заступ… Помер чоловік… Так, виходить, ніякого сатани?..

Раптом старий виявив таку бурхливу радість, наче йому подарували весь світ.

— Могла статись дурниця, — сказав Камо. — Коли б ми хвилиною пізніше добігли до дуба, блискавка не збила б нас з ніг, а хвилиною раніше— ми всі були б уже під деревом і вона нас напевне вбила б… Спробував би тоді бідний Арам Акопян переконати тітку Сону і бухгалтера Месропа, що сатана тут ні при чому!

— Справді, який збіг обставин, — сказав Армен. — А ви тільки назад погляньте, яке видовище!..

Хлопці зупинилися і обернулись.

Гігантським факелом палав біля підніжжя Чанчакару розбитий блискавкою дуб, високо в небо здіймався чорний дим і язики полум’я.

«Помста сатаела»

На початку повісті ми вже говорили, що село Лчаван протягом століть, затамувавши в серці страх, злякано дивилось на Чорні скелі. З початком нового життя страх цей був забутий, і лише незначні залишки його ще жили в серцях старих людей. Але те, що відбулося в цей день, раптом воскресило забобони.

Вже зранку все село довідалось, що юні натуралісти пішли на Чорні скелі. Баграт, сміючись, говорив колгоспникам:

— Наші орли, комсомольці, взяли кирки й лопати, полізли віднімати воду в самого вішапа.

Сона, стоячи на даху свого житла, кричала:

— Щоб твій рід загинув, собако Асатур! Нащо ти сина мого в пеклову пащу повів?.. Щоб тебе розірвало! Щоб тебе…

Діти, що стояли на вулиці, уявивши собі Сето в «пекловій пащі», весело зареготали. Це ще більше розгнівило цю люту жінку.