Читать «Скеля Дельфін» онлайн - страница 4

З корми теплохода крізь прозору воду було видно дуже глибоко, хоча дно здавалося темним і каміння на ньому роздивитися було неможливо.

Борис Петрович бачив, як у воді навколо того місця, де впав гривеник, створився цілий вир в’юнких тіл. Вони опускалися все нижче й нижче, монетка тонула, і хлопці поринали за нею.

Так збираються біля шматка хліба, кинутого на воду, маленькі срібні верховодки; вони вовтузяться з ним, штовхаючи в різні боки і відкусуючи по шматочку, аж поки хліб не розмокне.

Хлопці кружляли в глибині, і через товстий шар прозорої води самі здавалися зеленкуватими довгими рибами.

Так тривало з півхвилини, тіла спліталися і розпліталися, щоб сплестися знову, потім хлопчаки по одному стали виринати, і один з них, той самий, у червоних трусиках, підняв над водою мокру руку.

Гривеник блиснув у променях сонця і в ту ж секунду зник у роті хлопчика за щокою.

Чоловік у тюбетейці заплескав у долоні, його супутниця теж здавалася дуже зацікавленою, а на обличчі Бориса Петровича грала широка схвальна усмішка.

Чоловікові сподобалася ця гра, він кинув ще монетку, і знову вир тіл закипів у воді, І знову хлопець у червоному виринув і показав сонцю блискуче срібло.

Перекупка, що сиділа з яблуками біля самого пляжу, задоволено всміхнулася. Чоловік кидав і кидав монетки у воду, і майже жодного разу не траплялося так, щоб хтось інший з хлопчаків брав собі здобич.

Щоки у хлопця роздулися від захованих під ними монет; здавалося, що в нього на обох щоках флюс.

Нарешті чоловікові обридло. Він крикнув хлопцям щось нерозбірливе: чи то похвалу, чи то лайку, і відійшов. Борис Петрович залишився сам.

Цілком несподівано високий чоловік у сірому костюмі устав зі свого крісла і підійшов до борту.

— А звідтіля дістанете? — спитав він, підкидаючи велику монету-полтиник, і показав рукою на море з другого боку теплохода.

Хлопчаки, що вже повилазили на берег, здивовано поглянули на нього, потім один з них похитав головою і порадив чоловікові самому лізти в море, коли він хоче потрапити на вечерю до крабів.

— Ех ви, герої! — сказав той усміхаючись. — А ще хвалитесь: ми, ми!

Хлопець у червоних трусиках підвівся з гальки і став біля самої води. Хвиля з шипінням торкалася Його маленьких ніг, і він стояв, немов маленька, прекрасно відлита з темної бронзи статуя.

Тільки тепер Борис Петрович роздивився його як слід. Роздивився і зрозумів, чому в усій цій грі хлопчик завжди виходив переможцем. Широкі плечі й могутні груди, руки з міцними рельєфними м’язами були не по-дитячому сильні.

Широкий в плечах, він немов сходився і тоншав до міг і справді всією будовою тіла нагадував рибу.

На його обличчі з облупленим кирпатим носиком горіли темні серйозні очі.

Він дивився на чоловіка і десь глибоко в зіницях закипало обурення.

— Кидай полтиник, — крикнув він і кинувся у воду, обпливаючи корму теплохода. Він пересувався у воді дуже швидко, хоч, проте, не поспішаючи. Не робив жодного зайвого руху, і вода розступалася перед ним, легко пропускаючі його вперед. Рухався у воді так само вільно, як людина на березі; вода була його другою стихією, в якій хлопчик почтував себе прекрасно.