Читать «Скеля Дельфін» онлайн - страница 6

Він постукав впевнено, добре знаючи, куди йде, і в ту ж мить залилося дзвінким гавкотом маленьке собача, що його мадам Кивенко завжди носила на руках, опускаючи на землю тільки в надзвичайних випадках.

Робітниця відчинила хвіртку, і Петро Андрійович зайшов до господи мадам Кивенко. У руці він ніс невеличкий шкіряний чемодан. Золотий годинник поблискував на лівій руці.

Мадам Кивенко зустріла гостя на веранді. Хвилину вона розглядала його, намагаючись впізнати.

Потім, мабуть, пізнала, захвилювалась, заметушилась і поспішно запросила в хату, злякано оглядаючись навколо.

Коли Вася прийшов додому, Варвара Павлівна і Глоба сиділи одне проти одного за столом, а на столі стояло кілька пляшок молодого вина, У великій вазі лежали фрукти з саду мадам Кивенко, але гість не звертав на них уваги. Він наливав собі півсклянки молодого, терпкого, рожевого і прозорого вина, потім доставав звідкись знизу, не то з кишені, не то з-під стола, пляшку горілки, доливав склянку доверху, одним духом випивав цю нестерпну суміш і нюхав шматочок чорного хліба. Дивним було те, що він нітрохи не був п’яний, хоч випив, мабуть, уже чимало.

Коли Вася увійшов, вона повернулася до нього разом із стільцем і простягла долонею вверх руку — важку руку з пухкими і короткими пальцями. Кілька перснів перетягало їх у різних місцях, і пальці нагадували сардельки.

— Ну, давай! — сказала вона.

Вася поліз у кишеню і витяг цілу жменю срібних монет і один паперовий карбованець. Все це він з острахом висипав на долоню мадам Кивенко і відійшов до дверей.

Варвара Павлівна почала рахувати гроші. Глоба зацікавлено спостерігав усю що сцену.

— Чотири вісімдесят, а де ще полтиник? — грізно спитала мадам Кивенко, і щоки її, червоніючи від випитого вина, стали сизуватими.

— Мало кидали сьогодні…— намагався виправдатись Вася, червоніючи і відходячи все ближче й ближче до дверей, — я вам завтра принесу більше.

Вася жив у Варвари Павлівни, і вона годувала його, але кожного дня хлопець мусив приносити своїй тітці п’ять карбованців. Він добував їх найрізноманітнішими способами: діставав монети з морського дна і носив чемодани через усе місто, але дуже часто траплялося так, що п’яти карбованців не назбиреться. Вася витримував цілу бурю гніву і знущань мадам Кивенко.

Так і того дня вона підвелася зі свого місця й підійшла до Васі, грізна й червона.

— Давай сюди полтиник, — повторювала вона, стримуючись, щоб не лаяти Васю при Глобі.

— Не було ніякого полтиника, — намагаючись говорити твердо, відповідає Вася, але губи його тремтять. Він от-от заплаче. Йому дуже не хочеться розлучатися з великою срібною монетою. І не в тому справа, що це п’ятдесят копійок. Їх можна заробити в порту. Справа в тім, що цей полтиник він дістав з морського дна майже посередині бухти. Там глибоко й темно, там слизьке каміння і небоязкі риби, там тріщить у вухах від величезного тиску води. Він сам дістав звідтіля цю монетку, а тут чомусь треба віддати її мадам Кивенко.

Мадам Кивенко нічого не каже. Величним жестом вона відчиняє двері, що ведуть на кухню. У кімнату вривається запах жареного м’яса й цибулі, шкварчання сала на сковороді, тріск полін під плитою і брязкіт посуду. Мадам Кивенко махає рукою, і в ту ж хвилину в дверях з’являється товсте, брудне від вугілля й жиру обличчя перекупки, що сиділа на пляжі, продаючи яблука.