Читать «Скеля Дельфін» онлайн

ВАДИМ СОБКО

«СКЕЛЯ ДЕЛЬФІН»

(ПОВІСТЬ)

Розділ перший

Велике, синє і неосяжне море оточувало місто. Здавалося, що місто лежить на острові, але насправді за околицями починалися степи. Стрімкими кручами вони підходили до моря. Море було продовженням степів, і вітер проносився над містом, не зупиняючись. Море ніколи не було спокійним. В сонячну погоду маленькі хвильки розбивалися об моли, знесилені котилися до берега і там по черзі зникали у сірій, розпеченій сонцем гальці.

У порт прибували пароплави. Вони ставали на рейді, потім підходили ближче до пристані. До них під’їздили вагони, і в отвори глибоких трюмів сипалося золотими потоками зерно, важко падали чорні блискучі брили донецького антрациту, пропливали над головами і зникали в темряві важкі ящики і стоси лісу. Іноді з трюмів вивантажували машини в дерев'яних ящиках, і поїзди везли їх в глибину країни через широченні, вкриті розкішними хлібами степи.

З моря щодня приходив експрес. Він стояв дві години біля пристані, потім шибки у вікнах будинків здригалися від густого реву, за кормою високого чорного теплохода з’являвся зелений пінистий бурун, піднятий гвинтом, і експрес ішов далі вздовж берегів Чорного моря.

В порту цілий день сновигали туди й сюди маленькі катери, перетягаючи баржі, крани, перевантажувачі; перегукувались найрізноманітніші гудки — від важкого застудженого баса голландського пароплава до тоненького гудочка двомісного катера клубу «Юних піонерів». На березі працювали вантажники в мішках, згорнутих, натягнених на голови, як шоломи.

Порт завмирав після чотирьох годин, і тоді оживало місто, що цілий довгий літній день лежало, мліючи під сонячною спекою, тихе і безлюдне.

Вдень сонце стояло над містом, просто над головою. Воно було сліпучояскраве і невмолиме і випалювало зелену траву в міському саду. Тільки великі дерева ще зберігали крони зеленого листя, Під ними була густа тінь, затишок прохолода.

Надходила осінь, але сонне пекло ще по-літньому сильно, і щовечора пляж був усіяний людьми.

На пристанях височіли гори кавунів і динь. Кавуни були довгі, темнозелені, і нагадували дельфінів. Прозорі дині наче стікали солодким медовим соком; яскраві плями червоних помідорів у плетених кошиках горіли, немов маки; і дрібні сливи, вкриті сизуватим пушком, лежали, зсипані просто на широкі темносірі брезенти.

Надходила осінь, і де-не-де вже почав з’являтися перший терпкий і солодкий зелений виноград. Його великі тугі грона лежали між круглими, наче костяними, яблуками, першими осінніми яблуками.

Увечері, коли сідало сонце і бриз моря приносив легку прохолоду, у міському саду по алеях засвічувалися ліхтарі, і матроси з кораблів сходили в місто. Вони ходили чистими вулицями, зовсім не схожі між собою: руді, як сонце, Ірландці, біляві англійці, чорні негри з яскравими білками очей і сліпучобілими зубами, косоокі малайці з випнутими вперед вилицями, чорняві невисокі греки і ще багато матросів усіх націй.

Вони тинялися по місту, поки не знаходили клубу моряків, там зникали, і ніякі гудки не могли зібрати їх до дванадцятої години ночі на пароплав.