Читать «Елементал» онлайн - страница 35
Василь Шкляр
А вечорами я сидів потемки біля вікна, дивився, як батько мучиться з мітлою, що вже стерлася на дряпача, і чув на собі материні очі, чув, як вона безгучно плаче. Коли батько уже в темряві заходив у хату, казав:
- Нема на них Сталіна.
- Нема, - погоджувався я.
- Ти знаєш, що троюрідний брат мого дядька був охоронцем у Сталіна?
- Знаю, - казав я, бо чув про це сотні разів.
- Так от, коли Сталін вистрелив Блюхерові прямо в лице, брат мого дядька, твій дід, Віктор Іванович стояв у Сталіна в кабінеті за шторою.
А ти…
А я одного разу сказав:
- Поїду.
Мати дістала з глибини шафи вилинялого носовичка, в кутик якого була зав’язана у вузлик золота монета - миколаївська десятка, єдине, що в неї ще не встигли відібрати, і подала мені. Я знав, що вона довго заощад жувала на ту монету, поки купила її у циганів ще за тих часів, бо все життя мріяла вставити зуби, але знав я і те, що вона вже ніколи їх не вставить, і тому взяв ту монету разом з хустин кою, як ото в наших піснях зразкові дітки беруть у дорогу рушничка або вишиванку. І як зразкова дитина, я знов пішов у світ незнаними шляхами, але перед тим зупинився у хвіртці й озирнувся. Батько дивився мені услід, обіпершись на мітлу, материними що ками текли безгучні сльози, і тільки Барсик, який сидів поміж них, дивився десь угору на горобців: плював я на тебе з високого неба! пі шов ти, - і я повернувся, підняв його за передні лапи і поцілував у вологий писок.
Рік випуску тієї монети якимось дивом виявився колекційним, вона була настільки рідкісною, що за виручені гроші в Одесі мене взяли нелеґально на пароплав, який вирушав до Марселя. Затрамбували в контейнер, де я не задихнувся тільки тому, що мав міцну грудну клітку і волячі легені.
А вже на приймальному пункті Леґіону, коли проходив санвузол, я подумав, що потра пив у космос, бо не вмів тут ні душ увімкнути, ні спустити в унітазі воду. Зате від першого дня ти на всьому готовому, хоч і не знаєш, чи ще візьмуть тебе, чи ні, а двадцять п’ять баксів на добу вже крапає.
Мене взяли: я був добрим плавцем і вмів відповідати на дурні запитання:
- Чого більше у році - днів чи ночей?
- Скільки буде - двічі по два?
- Ви впевнені, що чотири?
- Як звати коханку вашого батька?
Якби я був зовсім із ними щирим, то сказав би Мітла, і вони повірили б. Але в батька мого не було коханок ніколи.
Тож надолужуй, пане Ґренуй! Вона вже йде до тебе, вона беззахисна перед твоїми флюїдами, ти ними майже вселився у неї, в її породисте тіло, яке ти розгорнеш ось на цьому ліжку й увійдеш у нього, як у тісні ворота, що ведуть до життя; я хочу, Ґреную, щоб ти ще пожив, щоб ти ще по тішився травневим теплом і цією тишею за вік ном, такою глибокою, яка буває тільки вночі, - тому так голосно відлунюють у ній кроки конвою.