Читать «Елементал» онлайн - страница 37

Ми знов сидимо у його віталенці на другому поверсі хоромини, до якої мене прикотила та сама зелена «сімка».

- Не Ґренуй, - каже Русланбек, дивлячись на мене тим поглядом, у якому є все: проник ливість, улесливість, засторога, холодне… тепло.

Я знизав плечима: ні - то й ні.

- Ви тепер громадянин Інгушетії, - він підводиться і врочисто вручає мені палітур ки. - А в нас є всякі імена - від турецьких до корейських, тільки Ґренуїв немає…

Я розгортаю паспорт, дивлюся на фото, яке мені вранці зробили за десять хвилин, і змушений погодитись із Русланбеком: це не Ґренуй.

Але мушу в дечому й заперечити.

- Ну, не зовсім громадянин Інгушетії, і ніякий я тут не галгай*.

________________

* Самоназва інгушів.

- Не кривіть душею, - він доброзичливо посварився на мене пальцем. - Ви хотіли мати паспорт Російської Федерації - ви його маєте.

Але я одного не розумію…

Він затнувся. Вчора ви нічого не розуміли, пане Русланбек, а сьогодні тільки одного?

- Звідки ви знали? - він глянув мені у самі зіниці.

- Що?

- Що її відвезуть до Росії.

- Хеду?

- Не придурюйтеся, пане… пане Скотєлов.

Хіба не тому ви попросили цей паспорт?

- Я тільки припускав такий варіант. Ви, до речі, також говорили про фіскалів. Про кацапчі.

- Тепер ви теж кацапчі, пане Скотєлов. Ви бачте, на інгуша ви не схожий.

- Можете називати мене скорочено - Скот.

Думаю, вам це більше сподобається. Майже по англійському.

- Справді, мені чомусь це й на думку не спало, - усміхнувся Русланбек, але очі його не сміялися. - Про фіскалів я говорив тому, що цього не могли зробити чинхойці. Вони ніколи не вбили б людей, які охороняли дівчину їхнього тейпу. Ніколи! Аллах свідок.

- Я з вами згоден, тому й попросив цей пас порт. А що, вже є якась інформація? - Є, - сказав він. - Хеда в Москві. Ці при дурки і її завезли в Москву. Вони самі провокують війну на своїй території. Те, про що колись казав Джохар, уже почалося.

- Про що він казав? - спитав я, хоч добре це пам’ятав.

- Що справжня війна згодом перекинеться в саму Росію. Але вони самі її почали. У них здали нерви, і вони стали у себе підривати будинки і влаштовувати криваві теракти. Клин клином…

Буде ще вам клин, ох, і буде. Заб’ють його в Москві так, що вилізе по той бік планети. Аж в Америці вилізе вам цей клин, у самісінькому Вашинґтоні.

- Чому саме в Америці? - спитав я.

- Бо Росія не пуп землі. Є такі, що стоять і над нею, пане Скот… тєлов, - він усе таки не міг називати мене Скотом, а може, вже сам себе переконав у тому, що перед ним справдешній кацапчі, котрого треба втокмачити носом у лайно. - Тепер слухайте мене уважно, пане Скотєлов, дуже уважно мене слухайте. Бунтів ний, як вони кажуть, генерал їздить на «Ниві», а не в якомусь броньованому суперджипі, як усі думають. Ті ж усі розповідають казки про його недоступний бункер, облаштований у підзе меллях Ведено. Ви знаєте, чия резиденція була у Ведено?

- Шаміля, - сказав я. - Імама Шаміля.

- Того Шаміля, якого 1859 року росіяни взяли в полон. Того Шаміля, що начебто похований у Саудівській Аравії, у Медіні. Як ви гадаєте, пане Скотєлов, - призвичаював він мене до нового прізвища. - Як ви гадаєте - чи в Медіні спочиває прах Шаміля?