Читать «Елементал» онлайн - страница 86
Василь Шкляр
- Анрі!
Така, знаєте, маленька стрижена гадючина голівка, на якій за очима більше нічого й не видно.
- Анрі!
- Пішла ти… - сказав я і рушив хідником далі.
«Сітроен» покотився за мною.
- Анрі! Пробач, будь ласка…
- Згинь, суко! - сказав я.
- То було насправді, Анрі! Усе було на справді.
Я йшов собі далі, а «сітроен» котився поруч.
- Пробач, будь ласка…
- Кобра! Гюрза! Самиця скажена!
- Так! - сказала вона. - Так! Скажена самиця.
Я не витримав, подивився у її бік, і тут мене обмарило. Це все через ту блакитну сукенку, яку вона, гадина, зодягла навмисне. Це через ту сукенку я раптом кинувся до неї і, причинивши за собою дверцята, почав рвати на ній свій подарунок. Мені здавалося, що я маю на це право, я виборов його, ризикуючи своїм життям.
Щоб не бачити тих безсоромних очей, я припав обличчям до її оголених грудей, нама цуючи важілець, що відкидає сидіння. Ми кублилися з нею, як дві гадини, але тіло… її тіло кольору молодого меду тепер було схоже на оливкове тіло безкорого платана. Це дерево я любив, я вистраждав оцей платан і тепер його поливав і леліяв.
А потім вона сказала:
- У мене сорок днів відпустки.
Це була звичайна тривалість відпустки леґіонера.
- У мене сорок днів, - сказала вона. - А в тебе, напевно, усі вісімдесят?
- Ти й тут усе знаєш, - сказав я.
- Може, десь поїдемо? Далеко далеко. На острови. Будемо ніжитись і втішатися. Тільки удвох… як там…
- Поїдемо, - сказав я. - Тільки ще далі. Я страшенно скучив за своїм котом Барсиком. То істота, яку я люблю найдужче, - сказав я. І це була правда.
